Історія с. Іскрене та с. Георгіївка

Історія села Іскрене

І́скрене — село в Україні у Шполянській міській об’єднаній територіальній громаді, Черкаської області. До грудня 2018 року  до органу місцевого самоврядування — Іскренська сільська рада, були підпорядковані села Іскрене та Георгіївка. Населення села Іскрене становить 721 осіб, села Георгіївка 176 осіб.

Розташоване за 12 кілометрів від алмінцентру ОТГ — міста Шпола на берегах річки Шполка, яка бере початок в селі Терешки.

Через село тече річка Киселіва, притока Шполки.

Народна легенда пов’язує назву села з ім’ям першого поселенця, козака Богдана Іскри, який збудував собі хатину з очерету й глини на березі річки Шполки наприкінці XVIII століття. Іскру і разом із ним ще шестеро козаків найняв місцевий поміщик — князь Куракін, щоб захистити свої сінокоси від людей сусіднього поміщика, князя Кисіля, які загонили сюди свою худобу. Згодом на цьому місці виник хутір, який люди назвали за прізвищем засновника — Іскрене.

XVIII століття

 З моменту заснування села, селяни займалися хліборобством, тваринництвом. Із середини XVIII століття почали вирощувати картоплю. В культуру запроваджується цукровий буряк і соняшник. Деякі заможні селяни возили збіжжя у Київ, а також у міста Лівобережжя.

Селяни активно брали участь у боротьбі проти польських панів і католицизму (1734—1768 років).

В 1783 році село увійшло до складу Російської імперії. З’являються чумаки.

Наприкінці XVIII століття Польща втрачає свою державність. Після другого її поділу (1793 року) село Іскрина увійшло до складу Брацлавської губернії Ізяславського намісництва (генерал-губернаторство), а після третього поділу Польщі (1795) в 1796 році до Київського намісництва Російської імперії.

За наказом російського царя Павла І в 1797 році село Іскрина було включене до Звенигородського повіту Київської губернії. Люди попали під указ ще цариці Катерини ІІ виданий 3 травня 1783 року про закріпачення селян. Українські і російські феодали дістали права і привілеї російського дворянства.

Земля і люди села дістались спочатку князю Григорію Потьомкіну, а від нього до його родича генерала Висоцького, а в 1799 році цар Павло І подарував князю Лопухіну Петру Васильовичу (генерал-прокурору, міністру юстиції при імператорі Павлі І та Олександрі І) землі на Правобережній Україні, куди входило і село Іскрина.

XIX століття

1806 року на північному сході села Іустим Оперман придбав хутір і назвав його на свою честь.

Власницею села була невістка Лопухіна П. В. княгиня Дарія Миколаївна Лопухіна. Вона в 1818 році будує Дмитрівську церкву на місці старої, що занепала. Лопухіна продає село в 1833 році Роху Яблонському, який продає його в 1855 році графу Бержинському. Усі ці торги відбувалися в Києві.

1829 року в Звенигородському повіті, куди входило село Іскрина, було 2 школи: у Звенигородці і Лисянці. Із 104 201 жителя повіту грамоту знали 105 селян.

XX століття

На початку ХХ століття село відносилось до Стецівської волості, Звенигородського повіту, Київської губернії. В ньому було 338 дворів. Чоловіків проживало 795, жінок — 818. Селяни займалися в основному землеробством. Кустарними промислами: теслярів — 12 осіб, ткачів — 30 чоловік, бондарів — 19 осіб, ковалів — 3 особи, штельмахів — 4 особи. Багато селян їздили, в основному в Херсонську губернію, на заробітки в економії та на цукрові заводи. В селі на той час числилось землі 1895 десятин. З них належало: поміщикам — 965,5 десятин, церкві — 35 десятин, селянам — 895 десятин. Село належало баронесі Варварі Григорівні Врангель. Сама баронеса проживала в с. Козацьке. Крім села Іскрина у своїй власності вона мала: половину села Стецівки, с. Козацьке, с. Княжу, с. Лозоватку, с. Топильне та Георгіївську економію.

Георгіївська економія належала до Козачанської волості Звенигородського повіту. В ній проживало на початку 20 століття 15 жителів. Чоловіків 12 і жінок — 3. Селяни займалися землеробством. В економії налічувалося 846 десятин землі. Господарство вів орендатор Базилій Казимірович Окуліч за восьмипольною системою. Селяни були заробітчанами в економії.

Між Георгіївкою і Лозоваткою в 1900 році в урочищі Іскрино також був один двір, де мешкало 5 осіб (3 чоловіки та 2 жінки).

Господарство баронеси в Іскрині вів довірений Сруль Михейович Дубов. Господарство велось у селян і поміщиці за трипільною системою. В селі була одна православна церква, одна церковно-парафіяльна школа, одна винна лавка, один сільський банк, який був заснований 1 січня 1900 року з основним капіталом в 300 карбованців, один хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року знаходилось зерно селян. В селі було 17 вітряних млинів, які знаходились на горбі біля сучасного цвинтаря, одна каменоломня і 2 кузні.

В 1891 році ввели в дію залізничну лінію Христинівка-Цвіткове, яка пролягла через село. В селі було 4 залізничних будки, з яких одна з платформою.

Поява залізниць, що мала переваги перед чумацьким візникуванням, прискорила занепад чумацтва.

На початку XX століття політику російського царя на Звенигородщині проводили російські чиновники, які визнавали лише «єдіную і неделімую». Вони вели справи і розмовляли лише російською мовою. Українську мову вважали за «наречіє». Лише завдяки українському селу — мова, культура, традиції українського народу були збережені.

В 1908 році баронеса Врангель помирає. Молодша її дочка княгиня Куракіна Т. Г. сплачує своїй сестрі графині Варварі де Городеску половину вартості материного майна і стає повноправною його власницею.

Революція 1905 року змінила життя в селі. Цьому сприяли не тільки дії уряду але і виступи селян проти панів. Одним із агітаторів був місцевий мешканець Вовченко Гаврило Іванович. Глава уряду Росії Петро Столипін протягом 1906—1910 років проводив аграрну реформу. Щоб підняти продуктивність сільськогосподарського виробництва, було вирішено створити значну частину заможних селян. Кожний селянин отримав право продавати, або купляти земельні наділи. З’явились за селом «відруби». Сільський банк надавав «відрубщикам» грошові кредити для закупівлі сільськогосподарських знарядь. Сільська община стала розпадатися. Нових землевласників не можна було назвати панами, тому що вони мали великі сім’ї і працювали на своїй землі з ранку до ночі. Наприклад, збирачу податей Стецівської волості мешканцю села Іскрина Меркотану Єлисею Павловичу додатково дали 6 десятин землі біля села Киселівка. А в сім’ї було 13 дітей.

До 1913 року Столипінська реформа дала позитивні результати і в основному за рахунок освоєння нових земель. Поміщицькі землеволодіння залишились, хоч панство продавало селянам землю. Селяни села Іскрина теж купляли в панів землю.

З 1912 по 1915 рік будується залізнична колія, яка зв’язала Киселівський цукровий завод і колію в селі. Селяни гарбарками возили землю, за що їм платили золотом. Директором заводу був Ярошевський Вікентій Вікентійович. Завод належав Киселівському Товариству.

В 1914 році розпочалася перша світова війна. Було мобілізовано багато місцевих чоловіків. В сім’ях не стало годувальників, а отже війна лягла важким тягарем на селян. Україна знову стала ареною боротьби за переділ світу.

Про революцію 1917 року і події Визвольних змагань селяни чули в основному з розмов. В селі не було збройних сутичок і війна минала його стороною. Про зміну влади селяни дізнавались через введення в обіг нових грошей. Наприклад, керенки ходили два місяці. Інколи залізничною колією проїжджали військові ешелони або бронепотяги. Селяни брали участь у тих подіях.

10 березня 1919 року на станції Іскрине висадився з ешелонів Кінний полк ім. Петра Болбочана Армії УНР, перейменований згодом на Кінний полк Чорних Запорожців, і повів з неї наступ на Шполу, зайняту військами Російської республіки. Біля станції відбувся перший бій з ворожим панцерним потягом.[5]

В 1921 році до влади в Україні приходять більшовики, які зберегли її за собою до 1991 року.

 

 

 

Поділитись:
Перейти до вмісту