17 квітня 2024 року біля Мар’янівського ліцею імені Михайла Слабошпицького було велелюдно — зібралися жителі села, учні, рідні, аби вшанувати пам’ять мужніх і нескорених воїнів, які віддали свої життя за наше майбутнє, за волю й незалежність України. Сьогодні історії мужності чотирьох Героїв — Деменева Валерія Анатолійовича, Кінчерука Валерія Івановича, Чукина Геннадія Андрійовича, Височина Володимира Анатолійовича закарбувалися назавжди в пам’яті земляків.
Валерій Деменев народився 26 жовтня 1995 р. в с. Матусів. Згодом сім’я Валерія переїхала в Мар’янівку, і 1 вересня 2002 р. він пішов до першого класу Мар’янівського навчально-виховного комплексу, де навчався до 9 класу. У 2011 р. закінчив Мар’янівську загальноосвітню школу. Далі здобував освіту в Київському професійному енергетичному ліцеї за фахом маляра, штукатура. Працював вантажником. Однокласники й односельці пам’ятають Валерія як енергійного та життєрадісного хлопця з відмінним почуттям гумору, товариського, комунікабельного, вірного, надійного та оптимістичного товариша. Для батьків Валерій був надією та міцною опорою, а для молодших брата й сестрички — прикладом для наслідування. Він займався спортом — бігом, футболом, боксом. Своїм оптимізмом та вірою в краще хлопець викликав захоплення в оточуючих. Любив життя, мріяв створити міцну сім’ю й прожити довго та щасливо. Валерій Анатолійович з перших днів повномасштабної війни став до лав ЗСУ, з квітня 2022 року брав участь у боях за Луганщину, Донеччину та Харківщину. Опинившись в подвійному оточенні, наші хлопці цілодобово із надлюдською стійкістю та мужністю утримували свої позиції на Лиманському напрямку, стояли живим щитом проти ворога. Валерій був справжнім воїном, патріотом, зразком незламності та міцності духу. Виконуючи чергове бойове завдання, при вогневому зіткненні із супротивником 24 червня 2023 року Валерій загинув поблизу населеного пункту Лиман Перший Куп’янського району Харківської області. Юний Герой став до лав Небесного війська і тепер оберігатиме свою Батьківщину з високих Небес!
Валерій Кінчерук народився 28 січня 1984 р. у с. Мар’янівка. У вересні 1990 р. пішов до школи в рідному селі. Навчався він добре й задовільно, був тихим, скромним і доброзичливим хлопцем. Мав багато товаришів серед однолітків, поважав старших. З навчальних предметів любив фізичну культуру, трудове навчання, вмів добре майструвати, також навчався у музичній школі. Після закінчення школи служив в армії. Потім створив сім’ю, був люблячим чоловіком для дружини Наталії та турботливим батьком для донечки Даринки. У 2014 р., коли розпочався збройний конфлікт з росією, Валерія призвали на службу, яку він проходив поблизу Вугледара. Після повномасштабного вторгнення знову взяв до рук зброю, щоб боронити Україну, захищати наш з вами спокій.29 липня 2023 р. Валерій Іванович трагічно загинув в Новгород-Сіверському районі на Чернігівщині від ворожої міни. Звичайний хлопець з Мар’янівки віддав своє життя в чернігівських лісах, щоб ми могли жити, працювати, ходити до школи, зустрічати схід сонця.
Геннадій Чукин народився 26 лютого 1979 р. у с. Мар’янівка. Ріс, навчався і закінчив школу в рідному селі. Коли стало питання вибору професії, батьки та рідні радили стати агрономом, бо хлопець дуже любив працювати на землі. Геннадій закінчив Національний аграрний університет, де отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Механізація сільського господарства» та здобув кваліфікацію інженера-механіка. З 2002 р. працював у товаристві «Шпола-Агро Індустрі» інженером сервісної служби. Був дуже відповідальним, сумлінним та працьовитим. Усе його життя було пов’язане з технікою, цікавився різними технічними новинками, їздив на сільськогосподарські виставки. У квітні 2022 р. був мобілізований для проходження військової служби. Старший лейтенант Геннадій Чукин героїчно загинув 8 грудня 2022 р., виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Водяне Донецької області, залишившись вірним військовій присязі та українському народу, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність держави. У Героя залишилися батьки, дружина та донька.
Володимир Височин народився 29 листопада 1971 р. у м. Новомиргород Кіровоградської області. Закінчив 8 класів і пішов навчатися до Новомиргородського зоотехнічного технікуму. У 1990 р. проходив службу у прикордонних військах. У 1992 р. почав працювати у Новомиргороді дільничним інспектором, а у 1995 р. перевівся в Шполянський РВ УМВС. З початку АТО проходив службу в 128-й Гірсько-штурмовій бригаді Закарпаття. Під час бойових дій в Дебальцево потрапив разом з побратимами в оточення, де отримав контузію. Також брав участь в боях на Луганщині й Донеччині. Володимир мав намір звільнитися зі служби у лютому 2022 р. за станом здоров’я. Проте 24 лютого все змінилося. Чоловік продовжив боронити Україну. Був головним старшиною ремонтно-відновлювального батальйону, часто їздив з побратимами на поле бою витягувати понівечену техніку. У лютому 2023 року Володимиру було присвоєно звання «сержант», але він не встиг про це дізнатися. Загинув 11 лютого 2023 р. біля населеного пункту Нова Кам’янка Херсонської області. Має велику кількість нагород, грамот, подяк. 28 вересня 2023 р. нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), який отримала дружина.
Проте жодні нагороди не замінять батькам синів, дружинам — чоловіків, а діткам — люблячих татусів.
Першим до рідних, друзів, побратимів полеглих Героїв звернувся Олег Кошовий, в.о. міського голови Шполянської міської ради ОТГ, який висловив свої глибокі співчуття сім’ям загиблих, а також наголосив, що жодна смерть не буде пробачена нелюдам, які прийшли на нашу землю, і жоден подвиг не буде забутий.
Саме такі хлопці, як Деменев Валерій, Кінчерук Валерій, Чукин Геннадій, Височин Володимир, сьогодні пишуть історію нашої Батьківщини — кров’ю, потом, болем і ціною власного життя. О. Кошовий подякував батькам за виховання таких синів-соколів — справжніх Героїв і патріотів.
Староста Мар’янівського старостату Анатолій Шубаркін від усіх жителів села висловив співчуття рідним і побратимам загиблих, а також підкреслив, що ці мужні воїни навіки вписали свої імена в історію села, усієї Шполянської громади. Їх поважають сучасники, пам’ятатимуть нащадки.
Інна Шипінська, директор Мар’янівського ліцею, чутливо й проникливо звернулась до всіх присутніх, зазначивши, що хлопці стали символом гідності, кожен з них вчинив подвиг, повставши проти насилля та несправедливості, віддавши життя за Україну. Ми всі у вічному боргу перед матерями й батьками загиблих Героїв і схиляємо голови перед дітьми, які втратили батьків.
Щодня біля ліцею мовчазними поглядами зустрічатимуть дітей ті, хто вже ніколи не зможе переступити поріг рідного навчального закладу, ті, з кого братимуть приклад і ким пишатимуться юні мар’янівці. Пам’ятаймо і будьмо гідні!
На заході також виступила донечка Геннадія Чукина, Вероніка, розчуливши всіх своєю щирістю у висловленні любові до татуся, суму й неймовірного дитячого болю від цієї страшної втрати. Лідія Діжура, теща Геннадія Чукина, також зачитала поезію, присвячену зятеві, яка не лишила байдужим нікого з присутніх.
Меморіальний стенд освятив отець Петро Блонський, священник Православної церкви України, зазначивши, що хлопці своїми подвигами вибороли собі місця в Царстві Небесному і навіки житимуть у серцях тих, хто їх знав, хто любив і любитиме до кінця земного життя.
Після цього квартет «Срібна підкова» виконав пісню «Вічна пам’ять», а ті, хто зібрався біля Мар’янівського ліцею цього похмурого дня, змогли покласти квіти до стенду і вшанувати пам’ять нескорених Героїв.
Сьогодні на відкритті алеї пам’яті плакали рідні, знайомі, друзі… Саме небо плакало за воїнами, полеглими в несправедливій, жорстокій, кровожерній війні.
Не забудемо й не пробачимо горе, біль, сльози, страждання, які приніс ворог на нашу землю! Помстимося! Пам’ятатимемо! І будемо гідні!
Спочивайте з янголами, Герої…
