Сьогодні, 8 липня 2024 року, минає рік відтоді, як навік зупинилося серце нашого Героя Петра Степаненка. Вранці його могилу разом з рідними й друзями відвідали в.о. міського голови Олег Кошовий та заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Ірина Каландирець. Вони вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною пошани й честі, поклали квіти до його могили.
Петро Володимирович Степаненко народився 12 липня 1978 року в с. Озірна Звенигородського району, де закінчив школу. Далі навчався в Тальянківському агротехнічному фаховому коледжі Уманського національного університету садівництва. Після завершення навчання працював на будівництві в столиці.
З початком російсько-української війни був призваний до лав ЗСУ. 01.03.2022 року вірний присязі став на захист Батьківщини, своєї родини, аби вибороти світле майбутнє для своїх донечок Аріни і Каріни (для якої він не був татом, але дитина його обожнювала, як рідного).
Пройшовши відповідне навчання, служив бойовим медиком роти вогневої підтримки, мав звання «молодший сержант».
З квітня 2023 року знаходився в Бахмутському районі Донецької області, виконуючи бойові завдання. 8 липня 2023 року поблизу Кліщіївки, рятуючи побратима від смерті, загинув сам. Це подвиг людяності, самопожертви. Це вчинок справжнього чоловіка, мужнього Героя!
Своїми спогадами, сповненими ніжності й безмежного кохання, ділиться Альона Нечипоренко, дружина Петра Степаненка:
«Він завжди був душею будь-якої компанії. З побратимами був у дуже добрих відносинах. Хлопці знали, що до нього завжди можна звернутися в скрутну хвилину за порадою, підтримкою, будь-якою допомогою. Не цурався ніякої роботи: щойно приїздив у відпустку — завжди на Петра з нетерпінням, крім рідних, чекали ще й сусіди. Він усім допомагав, не міг відмовити (покосити, спиляти, зрубати, приварити), був майстром на всі руки. Тому й цінували, поважали, любили його всі, із ким був знайомий.
Петро був прекрасним сім’янином. Між нами ніколи не виникало непорозумінь, сварок. Ми були щасливі разом. Аріночка була справжньою татовою донечкою, зі старшою донькою теж були прекрасні взаємини. Він став для неї прикладом справжнього чоловіка: мудрим, справедливим, добрим.
Мав дві великі пристрасті: виноград і мотоцикл. Коли приїжджав додому, обов’язково порався біля свого виноградника, хоч і не мав багато часу на це. А мотоцикл — це просто любов. Ревіння мотора, швидкість, адреналін. Це те, що лікувало душу…
Ще він захоплювався історією Козаччини, цікавився Другою світовою війною: читав про це, у тому числі художні твори, дивився фільми як художні, так і документальні. Останнім часом часто читав Біблію.
Протягом цього року, відколи немає Петі, хлопці з роботи, друзі, однокласники, побратими постійно цікавляться, як справи, здоров’я, чи потрібна допомога. Люди пам’ятають мого чоловіка, бережуть хороші спогади про нього. Це важливо для нас, ми цінуємо увагу і підтримку кожного».
На очах молодої вдови бриніли сльози — сльози любові і туги за коханим, який уже рік оберігає їхню родину і всю нашу країну з Небес.
Петиція про присвоєння Петру Степаненку звання «Герой України» набрала необхідну кількість голосів і має статус «на розгляді». Цей процес може тривати роками, але для сім’ї, для побратимів, для матері воїна, рятуючи якого, Петро віддав своє життя, він є Героєм, буде Героєм навічно!
Схилімо голови перед пам’яттю Петра Степаненка — хороброго, відданого, щирого, вірного сина своєї України, справжнього воїна світла!
Спочивай із янголами, наш Герою!
Вічна пам’ять і вічна слава!
