Робота, яка приносить задоволення, стає справою життя
У 2021 році в календарі професійних свят України з’явився День тренера. Його відзначають 19 липня, тому що в цей день у 1996 році відбулося відкриття Літніх Олімпійських ігор в Атланті, в яких вперше в історії взяла участь збірна незалежної України. У цей день у кожного із нас є приємна нагода подякувати тренерам за наставництво й здобутки, згадати шлях, який торували разом, щоб піднятися на переможний п’єдестал. Сьогодні наше інтерв’ю з тренеркою-викладачкою Дитячо-юнацької спортивної школи Шполянської міської ради Оленою Лисенко. Війна змусила покинути рідну домівку, друзів, колег, учнів. Попри це складне життєве випробування, прихисток у нашій громаді, пані Олена стала успішним педагогом. Нині вона розповідає про свої перші перемоги, розчарування та роботу з вихованцями.
Олено, коли волейбол уперше з’явився у Вашому житті? Мені тоді виповнилося 12 років. У місті Мар’їнка Донецької області, в якому я народилась і проживала до 2014 року, цей вид спорту був традиційним і популярним серед молоді й дорослих. Моя однокласниця, із якою товаришували, займалася волейболом, і я теж вирішила спробувати. Саме мій тренер, Овчаренко Іван Миколайович, людина з великої літери, змусив мене полюбити цей вид спорту. Увесь наш колектив поважає його й підтримує зв’язок. Я систематично відвідувала тренування, відчуваючи тренерську турботу. Спочатку було складно: новий колектив, фізичні навантаження, але поступово я звикала і досягала певних результатів разом із командою.Звідки черпаєте інформацію про новітні підходи в тренерській роботі? Для того, щоб був результат, потрібні систематичні тренування і участь у змаганнях, після яких ми разом із дівчатками бачимо, як і над чим потрібно працювати. Також постійно спостерігаю за командами, яких тренують більш досвідчені фахівці, бачу тактику гри, і те, що мені імпонує, удосконалюю і впроваджую у свою практику. Інформація є в інтернеті, отже, знайти і застосувати щось цікаве не так складно.
З чого почався Ваш шлях як тренера? Як це було? Мій шлях тренера почався у Мар’їнській школі-інтернаті для дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Мені дали дві групи хлопчиків, одна з них — діти старшої школи, і я дуже хвилювалась. На щастя, ми налагодили добрі стосунки і навіть потоваришували. З дітьми середньої ланки було складно, однак, попри все, я намагалася знаходити підхід і працювати не тільки на спортивний результат, але й на налагодження здорового психологічного клімату в команді.
Чи пам’ятаєте перших своїх вихованців? Звісно, я пам’ятаю своїх вихованців, з багатьма із них підтримуємо дружні стосунки крізь роки, деякі з них мої колеги, що не може не тішити.
Чим найбільше пишаєтесь? Пишаюся тим, що люблю те, чим займаюся, дуже ціную ставлення дітей до себе і до цього чудового виду спорту.
Які є досягнення? У кожного тренера і в його вихованців є безліч спортивних досягнень, проте для мене найбільше і найважливіше — прищепити любов до спорту, яку діти зможуть пронести через життя.
Окрім тренерської роботи, Ви мама. Як все встигаєте? Тренерську працю в місцевій ДЮСШ дистанційно поєдную з роботою Курахівському опорному ЗЗСО № 5 Курахівської міської ради Донецької області на посадах учителя фізичної культури і заступника директора з навчально-виховної роботи. Неймовірно багато обов’язків: зранку уроки, конкурси, звіти, а ввечері тренування… Дякувати Богу, поки ще моєї життєвої енергії вистачає на те, щоб все встигати самостійно. Діти вже відносно дорослі, що дуже полегшує побут. Моя молодша донька займається спортом, тому часто бачимося в спортивній залі. Також поруч із нами мої батьки, завжди готові прийти на допомогу, хоча я все одно намагаюся знаходити час на своїх дітей сама, оскільки у будь-якому віці вони найбільше потребують батьківської любові й піклування.
Чи були випадки, коли хотіли залишити цю роботу? Випадків залишити те, чим я надихаюсь, ніколи не було. Життя приносило багато непростих моментів, коли емоції зашкалювали і було важко впоратися із потоком навантаження, проте саме спорт рятував мене від усього. Покинути спорт і тренування — відірвати від себе частинку себе!
Що Вас мотивує? Головне моє джерело сил і мотивації — бажання дітей займатися волейболом, їх досягнення, прагнення покращувати себе і вдосконалювати свої навички. Це змушує вірити в те, що все нові й нові покоління примножуватимуть прагнення до спорту, удосконалюватимуть відомі нам ігри і вдячно згадуватимуть тих, хто прищепив їм любов до неймовірного заняття.
