Друга річниця загибелі Героя
З глибоким сумом та болем у серці згадуємо нашого Героя — захисника Івана Лавриченка, який загинув, поклав своє життя, захищаючись нас із вами, рідну Україну. Сьогодні всі, хто знав і пам’ятає Івана, згадають його добрим словом і тихою молитвою. Рідні, близькі, друзі, односельчани, побратими, староста Іскренського старостату Микола Остапчук відвідали його могилу та вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною пошани й честі, висловили співчуття родині та близьким. Лавриченко Іван Анатолійович народився 1 серпня 1980 року в м. Ватутіне. У 1981 році, родина переїхала в село Іскрене Шполянського р-ну, де Іван у 1986 році пішов в 1-й клас Іскренської школи. Був спокійним, відповідальним, неконфліктним хлопцем, дуже радів гарним оцінкам. Товаришував з усіма однокласниками. У 1997 році закінчив 11 клас Іскренської загальноосвітньої школи та Шполянський МНВК за спеціальністю тракторист. Пройшов службу в армії в м. Десна в повітряно-десантних військах. Повернувся в село, працював у СТОВ «Іскрене» в будівельній бригаді столяром, потім перевівся в тракторний парк, де працював трактористом, помічником комбайнера, комбайнером. Пізніше — у Черкасах у механізованій колоні, Києві — у будівельній бригаді, де будував монастир в Голосіївському районі. У 2015 році брав участь в АТО на Донецькому напрямку. Перед повномасштабним вторгненням працював на Васильківському кар’єрі, звідки був мобілізований до лав ЗСУ. У березні 2022 року Іван обороняв Київ, був старшим навідником самохідного артилерійського дивізіону 95 ОДШБ 2-ї танкової бригади, у складі якої переведений на оборону Харківського напрямку, зокрема м. Ізюм. 14.06.2022 року нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу». У серпні 2022 приїхав додому у відпустку, після котрої повернувся у свій підрозділ. 7 вересня 2022 року, під час контрнаступу поблизу н.п. Мирна Долина Балаклійського р-ну Харківської області, Іван загинув під час артилерійського обстрілу. Одружився Іван у 2011 році, через рік у родині народився син Дмитро, а у 2019 році донька Аліна. Іван дуже любив свою родину і говорив: «Я захищаю Україну тут і зараз, щоб моїм дітям не довелося цього робити потім. Я був в АТО і зараз воюю, і не хочу, щоб мій син бачив і знав, що таке війна. Сподіваюся, що відвоюю за двох. Коли повернусь додому, у житті повністю все зміню. Ми будемо щороку з родиною їздити на море, бо життя одне, а ми його проживаємо в постійній роботі і не маємо на себе часу». Дружина, не стримуючи сліз, говорить: «Ваня був найкращим у світі чоловіком та батьком, ніжним, добрим та турботливим. Завжди дбав та піклувався про сім’ю, ніколи не відмовляв у допомозі тим, хто його просить: чи то кум, чи то сусід. Він був для мене не тільки найкращим чоловіком, а найкращим другом! Завжди підтримував, знаходив про що поговорити вечорами… Ми багато мріяли про те, як будемо жити, коли нам виповниться по 90 років… Діти дуже сумують за татом, нам дуже його не вистачає». Друга річниця гіркої розлуки, вічного жалю і світлої пам’яті… Спомин про мужнього оборонця української землі, відважного лицаря неба Івана Лавриченка назавжди залишиться у наших серцях! Щира вдячність, безмежна шана та вічна пам’ять тобі, Іване! Герої не вмирають! Вони назавжди в наших серцях!
