Вічна пам’ять герою-земляку…
Сьогодні минає п’ята річниця з дня загибелі захисника України, одного з її найкращих синів, мужнього Воїна Олега Володимировича Ремінного, який поклав життя, захищаючи свою Батьківщину. У цей день його могилу разом із рідними відвідали в.о. міського голови Олег Кошовий, заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Ірина Каландирець, директор Шполянського ліцею №5 Світлана Сотник разом із колегами. Вони вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною пошани й честі та висловили співчуття його дружині й доньці.
Олег Ремінний народився 10.12.1985 року в селі Торчиця Ставищенського району Київської області. Навчався у Нечаєвській ЗОШ, Шполянській ЗОШ №5, потім у Мокрокалигірському професійно-технічному училищі № 42, де здобув професію електрозварника ручного зварювання. 13 травня 2017 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, механік-водій взводу розвідки розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Загинув 04.10.2019 року поблизу сіл Тарамчук — Оленівка (Донецької області). Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Йому було лише 33…
Як зазначив капітан розвідувальної роти 1 окремої танкової Сіверської бригади Олег Обурко: «Олег Ремінний був насправді Герой не словами, а ділом. Він довів, що є патріотом, який любить свій народ і свою країну, не шкодуючи себе, виконував поставлені бойові завдання. Був справжнім чоловіком, яким можуть гордитися рідні».
Із спогадів побратимів: «Він був першокласним танкістом, управляв уміло танком, міг вписатися ним до міліметра, танкіст від Бога».
Зі спогадів класного керівника Інни Григорівни Албул: «Олег часто бував у бабусі в селі Нечаєве. 1,5 роки навчався у Нечаєвській ЗОШ. Сором’язливим хлопчиною прийшов Олег до школи. Він ніколи не прагнув вирізнятися серед своїх однокласників, навпаки — хотів бути непоміченим. За весь час навчання Олег нікому і ніколи не сказав поганого слова. Нехай він не міг похвалитися гарними оцінками, але був ідеалом порядності, чесності та доброти. Скромність, відповідальність, надійність — ці риси характеру були притаманні саме йому».
Зі спогадів директора Шполянської ЗОШ №5 Світлани Сотник: «Він був щирим, справжнім… Олег – із тих учнів, які понад усе люблять життя. Він завжди допомагав слабшим, захищав усіх, хто потребував допомоги. Мріяв створити свою сім’ю і зробити все, щоб родина була щасливою».
Зі спогадів троюрідних братів Качанів Андрія та Віктора: «Олег завжди був доброю і справедливою людиною, допомагав. Любив свою бабусю, завжди приїздив у село на вихідні та канікули. Вона чекала його з нетерпінням і готувала йому улюблені страви. Він завжди допомагав їй по господарству та на городі, заготовляв дрова на зиму. У дитинстві ми проводили довгі зимові вечори разом, переглядаючи улюблені телепередачі. Полюбляли кататися на санчатах і підсмажувати сало морозними днями на вогнищі. Олег дуже любив рибалити і розповідав цікаві історії. Пізніше захопився мотоциклами та ремонтом несправної техніки. Любив тварин і хотів стати кінологом, своїй донечці Олександрі давав поради, як поводитися з собаками. Олег був людиною слова, честі, доброти, справедливості… Таким ми його пам’ятаємо…».
Зі сльозами на очах пригадує Олега дружина Ольга: «Підписав контракт у 2017 році, залишалось дослужити лише пів року, та не судилося… Скільки планів у нього було… Завжди говорив: «Я ось прийду, я ось прийду і в першу чергу поведу тебе вінчатися! Ти ж розумієш, що твоє серце належить мені?! А моє — тобі! І так буде навічно! Його слова тепер навічно не лише в моїй душі, а й у вигляді тату закарбувалось! Знаєте, Сашко мов реп’яшок, коли приїжджав, постійно була поруч! Завжди так чекала його! Він навіть зізнався, що попереджав про приїзд, уже будучи під будинком, бо кожні 10 хвилин доня телефонувала з одним питанням: «Ти вже де?» Дуже його любила! А Олег – то взагалі! За неї готовий був віддати і життя і душу, і серце! Пам’ятаю, як вперше її на руки взяв… він так плакав… Завжди дякував за те, що саме я йому доньку народила, ніхто мені більше ніколи в житті не подякує за доньку… А ще добряк такий! Ніколи повз не пройде, завжди руку допомоги простягне! Я вірю в те, що він не залишив мене, він завжди зі мною, навіть коли люди до Бога звертаються, а я звертаюся до нього, бо знаю, що чує мене, знаю, що відчуває мене. 5 років минуло, а він мені досі допомагає, щоб не запитала, щоб не попросила (зазвичай пораду), завжди допомагає, завжди якийсь знак подає, чи думку якусь в голову підкине, ну чи просто насниться. Пригадую, побратими розповідали, що іноді сварилися на Олега, бо лише хвилинка була вільна, а він відразу телефонував до «своїх дівчат», хотів слово почути або смайлика надіслати. Він із Сашунею останньою говорив… о 16:05, а о 16:16 він загинув від кулі снайпера… Коли мені через кілька годин повідомили, не могла повірити і постійно набирала номер Олега, та все було марно. Найстрашніше було для мене сказати цю звістку дитині… як же вона плакала… я молилася щоб донька витримала… Тепер ми ходимо провідуємо нашого Олега на кладовище, говоримо з ним і не можемо наговоритись…»
У нашій пам’яті та в наших серцях Олег Ремінний назавжди залишиться мужнім захисником української землі, Героєм, який віддав своє життя заради мирного майбутнього вільної та незалежної України!
Низько схиляємо голови у скорботі… Світла пам’ять Герою!
