На згадку всім живим…
29 листопада 2024 року минають другі роковини відтоді, як ворог обірвав нитку життя Володимира Петровича Степорука. Молодий воїн загинув, захищаючи нас із вами, рідну Україну. Усі, хто знав і пам’ятає Володимира, згадають його нині добрим словом і тихою молитвою
Володимир Степорук народився 7 червня 1991 р. у с. Ступичне. Згодом сім’я переїхала в с. Іскрене, де він провів своє дитинство та юність. Дуже рано втратив батька. Вовчик ріс разом із трьома сестрами та матір’ю, яка тяжко працювала для їхнього добробуту. Старанно навчався в школі, після якої у 2010 році закінчив Васильківський професійний ліцей, здобувши спеціальності «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва категорії А», «слюсар з ремонту сільськогосподарських машин», «водій категорії С». Був мобілізований до лав ЗСУ 07.06.2022 року. Після навчань постійно перебував у гарячих точках, брав участь у звільненні м. Ізюм. Побратими називали його «Везунчик», бо він виходив з самого пекла неушкодженим.
Володимир Степорук загинув 29 листопада 2022 року поблизу населеного пункту Червонопопівка, Сєвєродонецького району Луганської області.
Спогади племінниці Тетяни: «І вже не вперше сідаю за стіл з блокнотом в руках. І вже не вперше не вистачає слів для того щоб описати, якою людиною був наш Вовчик. Уже минуло багато часу, і ніби життя якось потроху входить у звичне русло, але розуміння того, що вже ніколи не буде так, як було раніше, розриває душу на шмаття. Зустрічі з друзями, дитячий сміх, праця, домашні справи відволікають від бажання кричати від безвиході. Але в думках він завжди поруч, згадка про нього — єдине, що нам тепер залишилася… І сад, чудовий яблуневий сад… Здається, таких смачних яблук ми не куштували ніколи в житті, вони на вагу золота. І виноград уздовж садка. І яка ж то тільки краса! Вовчик був дуже трудолюбивим. Саме про таких говорять «майстер на всі руки»: садівництво, будівництво, рибальство, господарство… До всього мав хист і бажання. Чого не знав — у книжках читав, звертався до знаючих з проханням навчити, пояснити. Усе горіло в його руках, не було такого, чому б не дав ради. Зі старого будинку побудував гараж, в якому ремонтував машини, іншу техніку. То була його майстерня, його територія. Міг до опівночі, а то й до ранку крутити гайки. Йому це подобалося, він цим горів. Сусіди часто зверталися до нього за допомогою, він ніколи нікому не відмовляв. Зламалася мотокоса — до Вови, зламалася електропилка — до Вови, проблеми з машиною — до Вови, потрібна допомога по господарству — теж до нього. Він був людиною з великою душею, надзвичайно щирим і добрим. Вовчик мав багато друзів, приятелів, був компанійським, з ним завжди було про що поговорити, міг підтримати розмову на будь-яку тему.
Рибальство. Це наша з ним віддушина. З чотирьох років брав мене з собою рибалити. Ми ніколи не поверталися додому з порожніми руками. Коли приїжджаю до бабусі, йду до ставка, до нього на розмову. Він там, у кожній хвилі, у кожній очеретинці, у відблисках сонця і хмарах над водою. Знатний був рибалка, любив цю справу. І я люблю, дякуючи йому, бо це він прищепив мені любов до того дійства. На жаль, не залишив після себе нащадків. Я впевнена в тому, що Вовчик був би хорошим батьком, бо замінив мені його. Універсальний солдат. Терплячий, люблячий «татко», найкращий друг, брат, товариш по життю, підтримка й опора… Опора, яку вибили з-під ніг, коли клята орда знищила БТР, в якому він героїчно загинув. Язва кишківника постійно його турбувала на фронті, ми просили звернутися в госпіталь, щоб хоч трішки підлікували. «Так, — казав він, — обов’язково, коли буде можливість, нема заміни. Потрібно вивезти хлопців з пекла!» Це були його останні слова. Пряме попадання в БТР. Волонтер Галина Лоцман згадує його найтеплішими словами, каже, що в його очах не бачила страху. А страх був. Як же без нього на війні? Професійно маскував його під посмішкою, яка завжди сяяла на обличчі. Коли почалася війна, він пішов у військкомат. «Хто, як не я?» — сказав він заплаканій матері. Мабуть, її серце вже тоді відчувало біду. Того дня його не взяли, сказали, що покличуть, коли буде потрібно. І покликали… Сьомого червня, у свій день народження, він відправився на фронт захищати своїх сестричок, для яких завжди був і залишається маленьким Вовчиком, матір, яка досі чекає на диво і не може змиритися з тим, що втратила найріднішу в світі людину. Наше життя стало суцільним існуванням після цієї втрати. Неправду кажуть, що герої не вмирають. Вони гинуть на полі бою! Єдине, що не вмирає, — пам’ять про них. Про тих, кого забрали небеса руками катів, вбивць, руками клятої війни, кровожерливої орди. Його очі бачили пекло! Він заслуговує потрапити в рай.
Дуже завзятий, життєрадісний, щедрий розумний. Мав багато різних енциклопедій, любив читати, із ним завжди було цікаво. Вовчик любив свою країну, а ми любили його».
Спочивай із янголами, юний хоробрий Воїне!
Вічна пам’ять і вічна слава!
