РІЧНИЦЯ ВІЧНОГО ЖАЛЮ І СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ
13 грудня 2024 року минає рік з дня загибелі нашого земляка, воїна та захисника України Валерія Петровича Шинкаренка. Його життя було прикладом мужності, відваги та самопожертви в боротьбі за свободу й незалежність нашої країни.
Валерій Шинкаренко народився 11.05.1976 року в селі Антонівка. Згодом родина переїхала в с. Скотареве. У 1983-1991 роках навчався в Скотарівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, по її закінченні — в Мокрокалигірському професійно-технічному училищі № 42, де здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю, слюсаря-ремонтника. Працював у тракторній бригаді механізатором. 26.09.1998 року одружився. З 2002 року на відновленні школи після пожежі працював теслярем, далі кочегаром. Проживав та працював у Броварах, там народився його син Євген. Воїн Світла жив звичайним мирним життям, як і мільйони інших українців. Коли надійшла його черга захищати Україну на передовій, прийняв рішення спокійно й виважено. 20.04 2023 року був призваний на військову службу, воював у складі окремої механізованої інгулецької бригади, у батальйоні «Азов». 01.11.2023 року отримав звання молодший сержант та дві нагороди. 13 грудня 2023 року о 19:00 під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Терни Донецької області загинув унаслідок мінометного обстрілу. 01 жовтня 2024 року на території Скотарівської гімназії відбулося відкриття меморіальної дошки учню школи, Герою Валерію Шинкаренку.
Сьогодні всі, хто знав і пам’ятає Валерія, згадують його добрим словом і тихою молитвою. Це був сильний, відважний та мужній боєць, який до останнього життєвого подиху боровся за свободу, за мир, за вільну Україну. Уранці місце останнього прихистку Захисника відвідали рідні, близькі, представники старостату, друзі, побратими, які вшанували пам’ять oбoрoнця укрaїнської землі хвилиною честі й поваги, поклали квіти до його могили.
Із спогадів рідних та друзів…
Розповідає мати воїна Надія Шинкаренко: «Валерій ріс у простій сільській родині, тому не звик байдикувати та був старанним і працьовитим. Так як був старшим, то
підтримував брата Юрія та сестричку Альонку. Валерій з юних років був совісним, чуйним та справедливим. Дуже любив своє село, працювати на землі. Ще навчаючись у школі, цікавився математикою та фізикою. Коли пішов до першого класу, то говорив, що цифри буду вчити, а букви — ні. Коли ставав старшим, відвідував спортивні секції, любив майструвати, техніку. Мій син дуже цінував свою родину, пишався сином, багато часу проводили разом, рибалили. Валерій був хороший рибалка й односельці навіть йому заздрили, бо завжди повертався з уловом. Як пішов захищати Україну, то ніколи не нарікав на службу, завжди телефонував додому, знав, що я чекаю звісточку. Завжди говорив, щоб ми трималися і чекали його, але вийшло зовсім інакше».
Сестра Альона згадує, що Валерій був добрим, турботливим, найкращим братом та дядьком. У нього були золоті руки, як кажуть у народі: «Будь-яка робота в руках горить». Він усе вмів зробити: і плитку покласти, і штукатурити, і з електрикою розібратися, і водяне опалення встановити та ще й поради в кулінарії дати. Та коли російський агресор зазіхнув на волю й незалежність українського народу, Валерій зробив власний вибір — стати на захист країни.
«Валерій був вірний та надійний друг, товариш, який готовий завжди прийти на допомогу, ніколи ні на що не нарікав, був сповнений планами на майбутнє», — пригадують побратими захисника.
Зі спогадів сусідки Валентини Миколаївни: «Валерій був життєрадісний, наполегливий, сильний, готовий взятися за найважчу роботу та сумлінно виконати її. Гарний сім’янин і завзятий рибалка».
Друзі та куми згадують Валерія як спокійного, доброго, чуйного чоловіка, який і пожартує, і пораду добру дасть .
Для всіх, хто знав Валерія, він назавжди залишиться доброю, щирою та відповідальною людиною, яка любила життя та ніколи не втрачала віри в краще майбутнє.
Світла пам’ять про Захисника назавжди залишиться в наших серцях!
Вічний спочинок та світла пам’ять Герою! Низький уклін рідним та близьким воїна.
