Рік нестерпного болю, горя та відчаю…
Рік, як рідні втратили можливість обійняти, почути голос, побачити світлу посмішку найдорожчого сина та брата. 19 грудня 2024 року минає річниця з дня загибелі нашого земляка, захисника Анатолія Олександровича Мірсайдова, вірного сина України, воїна, оборонця… Сьогодні вшанувати пам’ять Героя зібралися рідні та близькі, друзі, побратими, представники Васильківського старостинського округу, односельці. Вони поклали квіти на могилу загиблого, ушанували хвилиною честі й поваги.
Мірсайдов Анатолій Олександрович народився 24 вересня 1986 року в м. Черкаси у робітничій сім’ї. Після закінчення Черкаської ЗОШ І-ІІІ ступенів №6 працював вантажником на консервному заводі, різноробочим у Черкасах. У 2020 році одружився, працював на Укрпошті комплектувальником. У 2022 р. перед початком війни померла його дружина, і Анатолій переїхав у с. Васильків, де став до роботи в лісництві.
25 вересня 2023 р. Анатолій Мірсайдов був мобілізований. Проходив навчання в Польщі. Виконуючи бойове завдання, загинув 19 грудня 2023 року поблизу села Терни Лиманського району Донецької області.
Із спогадів рідних, друзів, сусідів…
«Улюбленим заняттям мого сина в юнацькі роки були танці. Брав участь у конкурсах, але друзі почали підсміюватися і він вирішив, що краще
займатиметься спортом. Ранки починалися тільки із зарядки, бігу, вправ на тренажерах. Якось від друзів дізнався, що можна заробити гроші, розкладаючи намети підприємцям, що займалися роздрібною торгівлею. Відтоді щоранку, але після заняття спортом розкладав намети. Робив це задля виконання маленьких забаганочок сестрички Маші. Дуже хотілося йому, щоб усім було добре. Не міг бачити горя, сліз, йому ставало від цього дуже боляче. Коли я лежала в лікарні, він щодня на велосипеді приїздив до мене. Завжди з гостинчиком, принесе й каже: «Мамо — це від зайчика». Так хотів жити, будував плани. Коли дружина померла, дуже засумував, щодня пригадував, розглядав фотографії, плакав… Сестра Марія намагалася витягти його з депресії, та найбільше вдалося це зробити онучці Златі. Нещодавно ми були запрошені до школи, де навчався Толя, почули багато добрих слів про сина, які ще більше роз’ятрили мою стомлену душу». Весь біль і туга за сином вилились у материнських поетичних рядках…
Ох, війна-війна, що ти наробила?
Дорогого мені сина в могилу вложила!
Плаче мати і ридає, бо сина її немає!
Звідки його виглядати, дорогого мого солдата?
А як прийду на могилу — уклонюсь низенько сину,
Тихо Богу помолюсь та й додому повернусь…
Ти пробач мені, рідненький, не вгледіла тебе ненька!
Інна, хрещениця, згадує що Анатолій ніколи не проходив повз будинок з порожніми руками. «Якось я гралася, а він їхав на велосипеді в магазин, хотів купити цигарки, побачив мене — вийняв з кишені 200 грн (які, на той час, в нього були останніми) віддав мені, повернувся та й поїхав назад додому. Такої доброї й теплої людини я ніколи ще не бачила, і мабуть, не побачу більше», — пригадує дівчина.
У спогадах сестри Марії Анатолій не лише старший брат, а найщиріша й найдобріша людина. «Безвідмовний був, розумів із пів слова, я тільки натякну, а він вже й виконає», — зі сльозами на очах згадує сестра.
Сусіди теж говорять про Толю як завжди усміхненого чоловіка і доброго, який відгукувався і допомагав. Умів все до ладу зробити: і вікна замінити, і поличку прибити.
Нестерпно боляче від кожної історії, яка б мала ще тривати…
Неможливо підібрати слова, які б зменшили біль втрати для рідних воїна. Єдине, що ми можемо зробити, — це розділити з ними невимовне горе й пронести у своїх серцях вдячність, шану й вічну пам’ять про нашого Героя. Нехай світлі спогади про Анатолія будуть сильніші за смерть…
