24 лютого Шполянщина вшановує пам’ять Дмитра Прохорова, нашого земляка з с. Васильків, який віддав своє життя, боронячи Україну в російсько-українській війні.
Сьогодні родина, знайомі та друзі, представники старостату, небайдужі жителі громади зібралися на Алеї пам’яті та на кладовищі с. Васильків щоб вшанувати юного Героя хвилиною честі й поваги та покладанням квітів. Отець Микола Сакундяк та військовий капелан прикордонної служби отець Рафаїл відслужили молебень за упокій душі загиблого.
Ми не можемо повернути до життя тих, хто віддав себе заради майбутнього України, але наш обов’язок — ушанувати їхній подвиг і передати цю пам’ять наступним поколінням.
Дмитро Олексійович Прохоров народився 14 лютого 1998 року в селі Васильків. У 2013 році після закінчення дев’яти класів школи вступив до Васильківського ПТУ, де здобув спеціальність «тракторист-машиніст». На строкову службу призваний у жовтні 2020 р., яку проходив у IV прикордонному загоні Державної прикордонної служби України на посаді «молодший інспектор прикордонної служби 3-ї категорії — оператор групи комплексу відеоспостереження та сигналізації відділення зв’язку». 23 лютого 2022 року Дмитро разом із побратимами заступили для несення служби у складі зміни прикордонного наряду по охороні та обороні державного кордону України в районі населеного пункту Борисівка.
24 лютого близько 04:50 з території росії розпочався масований артилерійський обстріл прикордонної території України з подальшим вторгненням в Україну російських окупаційних військ. Під артилерійський обстріл потрапив особовий склад зміни прикордонного наряду, де ніс службу Дмитро Прохоров. Зв’язок зі складом зміни було втрачено. Довгий час Дмитра розшукувала мама з рідною сестрою по всій Україні та далеко за її межами. На жаль, безрезультатно. 5 листопада 2022 року в районі населеного пункту Борисівка Харківського району було виявлено тіло військовослужбовця, який загинув 24 лютого 2022 р. Після проведення судово-молекулярної генетичної експертизи встановлено, що Д. Прохоров загинув від вибухової травми під час несення служби по охороні Державного кордону України. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня.
Біль втрати ніколи не вщухне, але пам’ять про Героя зігріватиме наші серця. Його образ — це символ мужності, відваги та любові до України, який назавжди залишиться з нами.
Зі спогадів мами Дмитра Оксани Леонідівни: «Мій єдиний синочок був дуже люблячим і уважним, завжди в усьому допомогав мені. Ніколи не відмовляв у допомозі ні друзям, ні сусідам. Для нього інтереси та потреби інших були завжди на першому місці. Ніколи ні на що не скаржився. Завжди був усміхненим і веселим, із ним було надійно і затишно. Дуже любив життя, мав багато планів та мрій, які ми з ним проживали разом і прагнули втілити в життя. Коли отримав повістку для проходження строкової служби, то без вагань пішов у військкомат, хотів бути, як усі… А став для нас Героєм…»
Тітка Ольга пригадує: «Наш Дмитрик був дуже люблячий і турботливий. Був надійною опорою не лише для своєї матусі, а й для всіх нас, завжди був готовий прийти на допомогу. Він був позитивним, усміхненим, відважним, сміливим і світлим. Поруч з ним було надійно… Згадую, коли він отримав повістку, запропонувала пройти строкову службу ближче до мене, в Черкасах, але він відповів, що його мрія бути прикордонником. Говорив: «Прикордонники — це честь і гідність, бо вони скрізь і завжди перші!» Так трапилося, що і в той важкий день наш Дмитрик загинув одним із перших… Нам невимовно болить… Ми ним дуже пишаємося. Ніколи не забудемо.
Учителі згадують Дмитра працьовитим, чуйним і товариським хлопчиком, який мав добре серце. Він зростав тільки з мамою, яку дуже любив і намагався допомагати у всьому: і по господарству, і на городі, і не гребував ніякою працею. Був дуже чутливим до чужого болю.
Схилімо голови перед тими, хто поклав життя за нашу землю, свободу, за наше майбутнє. Герої не вмирають, вони назавжди залишаються з нами, у наших серцях.
#памʼять
