13 березня — день пам’яті Героя України Віталія Кучерявого
13 березня минає третя річниця, як у боротьбі за Батьківщину загинув наш земляк — Герой України Віталій Вікторович Кучерявий, 1989 року народження, уродженець села Водяне. У цей день його могилу разом із рідними відвідали друзі, місцеві жителі, представники старостату, місцевого ліцею та Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота. Вони вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною пошани й честі та висловили співчуття його родині й близьким.
Віталій Кучерявий, начальник відділу прикордонної служби «Щастя», є взірцем військовослужбовця. Десятки одиниць знищеної ворожої техніки, узяті в полон окупанти, відбиті атаки та врятовані життя побратимів — так проявив себе він та очолюваний ним прикордонний підрозділ. Ні паніки, ні сумнівів, ні страху, звук запобіжників і разом з підлеглими в бій. І рашисти одразу розуміють, що їм тут не раді. Жорстокі бої тривали день за днем. 13 березня 2022 року, під час запеклого бою, підполковник Кучерявий особисто керував обороною, рятував поранених побратимів. Але після мінометного обстрілу отримав поранення, несумісні з життям поблизу населеного пункту Краснянка Луганської області. За особисту мужність, відвагу та героїзм Указом Президента України полковнику Віталію Кучерявому присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Зі спогадів рідних і побратимів.
Батько, Віктор Петрович, говорить:«Віталій прожив коротке життя та ніколи не сказав поганого слова ні мені, ні матері, був дуже добрим. Син завжди говорив, що не може пройти повз людину, яка потребує допомоги. Сильно опікувався меншою сестрою, називав «нашою красунею». Вона в дитинстві була дуже швидкою, він не міг її наздогнати, дуже хвилювався, коли бачив, що вона швиденько тікає й ховається. Цікавився технікою, я навчав їздити автомобілем, а біля свого мотоцикла крутився і вдень, і вночі. Як постало питання вибору професії, то без вагань обрав військового. При вступі викладач, поспілкувавшись із Віталієм, сказав, що з нього вийде хороший офіцер, і він не помилився. Коли ми приїхали на присягу, то побачили, що син схуд, стомлений, я запитав, чи йому важко, а Віталій відповів: «Подивись на хлопців, як думаєш, їм легше?», і більше ми цієї теми не торкалися».
Мати Надія Вікторівна зі сльозами на очах згадує: «Коли Віталій навчався, ми винаймали йому квартиру. Власниця квартири чекала завжди готувала йому улюблену страву — смажені яйця на шкварках. А він допомагав їй по господарству, підтримував завжди. Як приїздив додому, то намагався все зробити швидко, щоб усе було до ладу. Три роки не приїздив додому, війна, кордон, але як захворіла бабуся, то його відпустили. Ми чекали на подвір’ї. Ще навіть машини не чути було, що під’їжджає, а наш песик уже відчув, він так почав підстрибувати і скавчати, що ми теж з чоловіком підійшли до воріт. А як побачив Віталія, то вистрибнув на руки і скавчав ще більше. Син думав, що забув його песик за ці роки, але хіба добро можна забути?!».
«Тато був доброю та світлою людиною. Завжди із щирою посмішкою, розумний, працьовитий. Ще досі чекаю його повернення», — розповідає син Кирил.
Побратими пригадують, що Віталій ніколи нікого не підставив, намагався сам розібратись у проблемах, і коли полковник запитував після селекторної наради, чому він нічого не просить, ні на що не скаржиться, то він відповідав: «Ви мене поставили керівником, щоб я виконував роботу чи скаржився?» Завжди був прямолінійним, говорив усе відкрито, не кривив душею. Для Віталія не було завдань, які б він не виконав. Цілеспрямовано йшов до мети, забезпечував найкращі умови для свого підрозділу. Підтримував своїх хлопців у всіх справах.
Ніколи не забудемо тих, хто, не вагаючись, віддав життя за наш спокій!
Вічний спочинок та світла пам’ять тобі, Віталію! Низький уклін рідним та близьким Героя!
