Сьогодні, 25.03.2025 р., виповнюється 2 роки нестерпного 
болю, відколи страшна й безжальна війна вбила молодого шполянина Сергія Шабанова, залишивши пустку в серцях рідних, друзів, побратимів. Разом із найближчими людьми нашого юного захисника Олег Кошовий, в.о. міського голови, Тетяна Герус, керуюча справами виконавчого комітету, представники педагогічного колективу КЗ «Шполянський академічний ліцей «Джерело» Черкаської обласної ради», у якому навчався загиблий воїн, вшанували пам’ять Героя хвилиною пошани й честі, поклали квіти до його могили.
Сергія Миколайович Шабанов народився 12 травня 2000 р. Навчався у КЗ «Шполянський академічний ліцей «Джерело» Черкаської обласної ради». У 2017 р. закінчив 9-й клас. У цьому ж році померла мати хлопчика і над ним взяла опіку рідна тітка, забравши його до себе в Одесу. Тут Сергій навчався у військово-морському ліцеї, який закінчив у 2019 р., і вступив на військову службу за контрактом. Спочатку проходив службу під Одесою. З початком повномасштабного вторгнення його частину перекинули під Херсон. Після окупації міста хлопців відправили під Миколаїв. Вони брали участь у деокупації Херсона. Потім їх відправили на схід. Пройшовши відповідну підготовку, Сергій став механіком-радіотелефоністом відділення командно-штабних машин взводу зв’язку батальйону морської піхоти.
Загинув 25 березня 2023 року у Мар’їнці на Донеччині. Під час виконання бойового завдання Сергій отримав поранення, несумісні з життям. Деякий час вважався безвісти зниклим за певних обставин.
Своїми спогадами ділиться Наталія, рідна тітка юного Героя, яка замінила йому маму: «Був чуйним, надзвичайно добрим. Поважав старших. Через деякий час після того, як ми забрали його, почав називати мене мамою, а мого чоловіка — батьком. Дуже любив тварин. Коли перебували поблизу Миколаєва, приїздив додому, як тільки випадала можливість. Любив техніку й дороги. Мріяв стати далекобійником, але з початком війни пріоритети змінилися… Сергій придбав авто, разом із батьком крутилися біля нього завжди, коли хлопець був удома. Також полюбляв рибалити. Він пишався тим, що має родину, затишний дім, де його люблять і завжди чекають. У нього з’явилася дівчина, яка їздила до нього на передову. Через деякий час Сергій зробив їй пропозицію. Вона любить його й досі, завжди у пам’ятні дати їздить до нього на могилу… Сергій прагнув створити власну щасливу, міцну, забезпечену сім’ю. Були плани, мрії та не судилося, не збулося… Любимо, сумуємо. Не вистачає нам його дуже…»
Спогади Валерії, коханої дівчини загиблого воїна: «Мій Сергій був добрим, розумним, чуйним, розуміючим, люблячим і дбайливим. Це лише кілька слів, якими я могла б його описати. Наша з ним коротка але найчарівніша історія кохання почалася ще в 2021 р., коли не було війни і я ще не знала, що означає втрачати близьких. Ми тільки познайомилися і навіть не підозрювали, що в майбутньому станемо один для одного найдорожчими людьми в цілому світі. Його вчинки завжди мене вражали і показували, як сильно він мене любив.
Одна з наших історій. 7 грудня 2021 р. — мій день народження. Ніхто, крім моєї мами, не був знайомий із Сергієм. Ми вирішили влаштувати сімейне свято, щоб одночасно відсвяткувати мій день і познайомити його з сім’єю. Тоді ми тільки почали зустрічатися. Сергій мав серйозні фінансові труднощі. Не дивлячись на це, він приїхав з розкішним букетом, кульками та найкращим подарунком. Як з’ясувалося пізніше, він здав у ломбард телефон, щоб зробити для мене такий неймовірний сюрприз.
Далі були різні свята, на яких ми не були разом, бо мій хлопець був на службі. Жодне з них не було святом: не було ні щастя, ні радості, тому що його не було поряд.
Для мене було великим щастям зустріти Сергія: він узяв відповідальність за мене і моє життя, і завжди дуже за мене переживав.
За короткий проміжок часу я розуміла, що це моя людина — людина, з якою я хочу прожити все життя і створити велику родину.
Найяскравішим спогадом у пам’яті закарбувався день, коли Сергій зробив мені пропозицію. Я, як і будь-яка дівчинка, уявляла цей день особливим, барвистим, хвилюючим, — саме таким цей день і був.
Це було 8 липня 2022 року.
За місяць до цього ми прийняли рішення, що я на якийсь час поїду в Ірландію. Сергій купив мені квитки, заспокоював, кажучи, що все буде добре, але я дуже нервувала. В останній момент він злякався за мене. Хвилювався, що я буду одна так далеко, і в разі чого, він не зможе мені допомогти. Просив мене нікуди не їхати. Я, звичайно ж, погодилась залишитися, тому що теж відчувала, що мені буде краще тут, із ним, ніж десь без нього.
Наступного дня без попередження і з квітами він чекав мене біля будинку.
Це був той самий день, коли він зробив мені пропозицію (але я тоді про це ще не знала). Коли він приїхав, ми вирішили, що не втрачатимемо можливості провести час разом і обов’язково закарбуємо цей день в пам’яті, тому домовилися з нашою спільною подругою-фотографом про фотосесію. Ми гуляли нашою улюбленою Одесою. Я увесь час помічала, що Сергій сильно нервується. Таким схвильованим він був лише в день нашого знайомства. І ось під кінець фотосесії він кудись зник. За кілька хвилин я почула за спиною його голос: «Обернись!». Я повертаюсь, а там стоїть Сергій із величезним букетом квітів — 101 троянда. Підходить ближче і стає на одне коліно.
У цей момент у мене затремтіли коліна, на очі навернулися сльози, а душу огорнуло всеохоплююче почуття щастя. У голові лунали лише його слова: «Ти вийдеш за мене заміж?»
Моя відповідь вже давно була «Так!»
Для багатьох може видатись дивним, як можна зробити пропозицію дівчині лише після 8 місяців знайомства, на що Сергій завжди відповідав: «Якщо це моя людина, то мені багато часу на «подумати» не потрібно».
Пам’ятаю день, коли ми відзначали нашу першу річницю, — 09.11.2022 р.
Квіти, подарунки, тільки я і він.
Він повіз мене у Київ. Я мріяла відвідати Музей медуз і постійно говорила йому про це. Він вирішив скористатися своєю відпусткою та повезти мене у Київ заради цього.
Ми планували поїхати туди на 2 дні, але якраз тоді почалися обстріли і майже всюди було зачинено. Він сказав своїм командирам, що приїде трохи згодом, а мені пообіцяв, що ми не поїдемо додому, доки не відвідаємо те місце, про яке я мріяла. Для мене ці слова багато означали, бо я відчувала, що багато для нього значу, а він значив багато для мене.
Його вже перенаправили на Донбас.
28.12.2022 рік — день, коли я вирішила, що дуже хочу побачити Сергія, тому поставила його перед фактом, що їду.
Він знав, що сперечатися зі мною немає сенсу, тому погодився.
Того ж вечора я взяла квитки до Дніпра і потягом 13 годин їхала до нього, знаючи, що скоро ми побачимось і все буде добре.
31 грудня, збираючись на позицію, запитав: «Хочеш провести цей Новий рік разом?». Я погодилася, і ми почали збиратися.
Пам’ятаю, як ми приїхали, і він познайомив мене зі своїми побратимами. Я розуміла, що в мене на цю новорічну ніч є чітка мета: створити для хлопців затишну і святкову атмосферу, наскільки це можливо за наявних обставин.
Згадую, як усі ми зібрались за великим святковим столом, який я готувала приблизно 6 годин. Постійні вибухи і прильоти не давали забути, де я знаходжусь, але я не боялась, була щаслива, бо коханий поруч. Ми не помітили, як минув час.
У січні я мала їхати на кілька місяців в іншу країну, щоб допомогти подрузі з дітьми. Дуже не хотіла їхати, на серці було важко й неспокійно. Певно, я вже тоді відчувала, що не побачу більше свого нареченого живим.
Ми щодня розмовляли, будували плани на майбутнє, мріяли разом. Але через 2,5 місяці він перестав виходити зв’язок. Попереджав, що коли заступає на позицію, то може таке бути. Але я відчувала, що щось не так. У мене ставались панічні атаки та охоплював сильний страх за коханого. Я не могла спати, їсти й розмовляти… Ще за кілька днів я не витримала і придбала квиток до Одеси. Намагалася відволікатися… Але 30 березня мені зателефонував його дядько і повідомив, що Сергія більше немає.
Я тоді не усвідомлювала, що це не найважчий момент у житті, що нестерпно боляче і складно буде насправді далі, не в день похорону, а в майбутньому, коли доведеться вчитися жити без нього, шукати у собі хоч маленьке бажання і причину для такого існування.
Це лише кілька епізодів з нашої історії, але вони свідчать про те, якою важливою я була для Сергія. Він був готовий на все, аби я була щаслива. У нього це вийшло, адже всі мої найкращі і найщасливіші дні — це дні лише з ним.
Я завжди захоплювалася і захоплюватимусь Сергієм, тим, яким він був сильним, мужнім, відважним. Він був моєю опорою та підтримкою.
Назавжди в моїй пам’яті та серці залишиться він і наша дата — 09.11.2021. Нині вона на тату на моєму тілі. Спочивай спокійно, коханий!»
Ми ніколи не пробачимо кровожерному ворогу ці обірвані історії коханні, ці чорні хустки замість весільного вбрання, це горе і розпач, розбиті на друзки мрії.
Вічна і світла пам’ять тобі, хоробрий юний Герою!
Дякуємо за захист, світлий янголе!
