Вже 3 роки біль утрати ятрить серця рідних і близьких Олега Комиза, який загинув 3 квітня 2022 р., віддавши своє життя за Україну. Сьогодні разом із найближчими людьми полеглого Героя місце його останнього спочинку відвідали представники Лозуватського старостату і ліцею. Вони вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною пошани й честі, поклали до його могили квіти.
Комиз Олег Юрійович (позивний «Камаз») народився 14 листопада 1992 року в с. Лозуватка. З 1999 по 2009 роки навчався в Лозуватській ЗОШ. У 2009 році вступив в Уманський національний університет садівництва. Навчався на факультеті плодоовочівництва, екології та захисту рослин: у 2016 р. здобув диплом бакалавра за напрямком «Агрономія», а у 2018 р. — диплом магістра за напрямком «Технології захисту навколишнього середовища»
У 2012 р. призваний на строкову службу (узяв академвідпустку в університеті). Служив у 95-й бригаді ДШБ. Після проходження служби звільнений у запас. 26 лютого 2022 р. був призваний на до лав ЗСУ і відправився у розташування своєї бригади, яка того ж дня прийняла бій.
29 березня 2022 року поблизу с. Петрівське Ізюмського району Харківської області в бою отримав мінно-вибухову травму, після чого був евакуйований до госпіталя в Краматорську.
3 квітня 2022 року від отриманого поранення помер. Похований у рідній Лозуватці.
Указом Президента України Комиза Олега Юрійовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Лариса Комиз, мама Олега, розповідає зі сльозами на очах: «Олег у перші дні повномасштабного вторгнення пішов захищати Батьківщину. «Хто, як не я? Я повинен вас захищати!» — казав він. Мій син любив життя, радів маленьким дрібничкам, завжди був усміхнений, любив пожартувати, але без зла й образ.
Був трудолюбивим, брався за будь-яку роботу, бо хотів уміти все. Допомагав усім, хто звертався, нікому не відмовляв. Ще змалечку полюбляв щось розібрати, а потім збирати назад. Це не завжди виходило, правда, і він отримував від тата «на горіхи». Намагався бути першим у всьому.
Працював шеф-кухарем в одному із закладів столиці, проводив майстеркласи для дітей. Також працював у «Київзеленбуді». Колеги по роботі з теплом згадують нашого Олега.
Душа розривається, розум відмовляється усвідомити, а серце — прийняти.
В одну мить війна забрала в мене сина, забрала сенс мого життя, забрала подих на повні груди, забрала блакитне небо і ясне сонце, залишивши тільки біль, нестерпний біль, який ніщо не може заглушити.
Тільки б жити, радіти, творити. Так не повинно було бути. Будь проклята ця війна! Вічна пам’ять моєму Синочку!
Ти — мій Герой був, є і будеш завжди!
Він дуже любив мене, це без перебільшення. Не пам’ятаю такого дня, щоб не подзвонив, не спитав, як ми з батьком. Майже кожні вихідні приїжджав додому. Часом, коли я не брала трубку, навіть вичитував мене»
Вірш від рідної тітки Алли до 30-річчя Олега Комиза:
МИ БУДЕМ ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАТИ ПРО ТЕБЕ…
Кричав ворон коло хати, плакала калина.
Нема більше в дітей тата, а у батьків — сина…
Все чуєм твої кроки біля хати.
Здається нам, що зараз в дім зайдеш.
— Ну як ви тут без мене, мамо й тату?!
І донечку з синочком обіймеш.
Як пташки, будуть дітки щебетати.
У мами в косах зникне сивина…
Страшна реальність. Сльози і біль втрати.
Забрала в нас тебе страшна війна…
З дитинства бути першим скрізь хотів.
«Першейший» — так бабуся називала.
А ти гордився. Знав, встигав. Все вмів.
Чому ж життя тобі судилось мало?!
Відкритий, чесний, добре серце мав.
І від проблем ніколи не ховався.
Сестричок своїх менших захищав.
Завжди так щиро людям посміхався..
Війна прийшла! Вогнем Схід запалав.
Пішов ти боронити Україну.
— Хто, як не я! — усім тоді сказав.
Молітеся. Чекайте! Не загину!
Молилися за тебе всім святим.
Дзвінок: «Все добре. Всіх вас обіймаю».
Та раптом звістка, наче з неба грім:
— Олег загинув. Вже його немає.
На цьому слові зупинився час.
Ми до останнього на диво сподівались.
Та не минуло чорне горе нас.
Доня і син без татуся зостались.
А далі все, неначе сон страшний:
Всі плакали і на дорозі квіти.
Ти в чорній домовині, мов живий,
А вдома виглядали тебе діти.
Мама посивіла в одну мить,
Кричала так, що Ангели ридали.
— Синочку мій, Олег! Душа болить!
Живим тебе додому виглядали!
Так рано ти ідеш у інший світ.
За що Господь забрав мою дитину?
Вставай. Живи, рідненький, до ста літ.
А я за тебе ляжу в домовину…
Як чорна квітка, молода вдова.
То плакала, то наче кам’яніла.
Сльози і плач були її слова:
— Пробач! Не вберегла. Не захистила!
Доня, Софійка, дивиться в вікно,
І все питає: «Коли прийде тато?!
Чому його немає так давно?»
А я боюся правду їй сказати!
Чотири місяці синочку — ще малий.
Захарчик — копія маленька свого тата.
Не буде пам’ятати погляд твій,
Лиш на світлинах тебе цілувати.
Ми виглядаємо тебе у свої сни.
Веселий, добрий повертайсь до хати.
Хоч з неба Ангелом, як не прийшов з війни.
Тобі багато маємо сказати!
Всім за тобою так душа болить.
І друзі на могилу носять квіти.
Пригадують з тобою кожну мить.
Так мало Бог вділив тобі прожити …
Мама така зажурена й сумна.
І плаче за тобою вся родина.
Хай буде проклята навіки ця війна
І ті кати, що вбили брата й сина.
В храмі свічки горять «За упокій»,
А на могилі квітів так багато.
Ти в нашій пам’яті завжди будеш живий:
племінник, син, брат, друг, коханий й тато!
Скільки болю в рядках рідних Олега, що неможливо стримати сліз. Клятий ворог забрав батька в донечки Софійки й синочка Захара, який народився вже після таткової смерті. Діти пишатимуться ним, його подвигом, він житиме вічно у пам’яті найрідніших, друзів, побратимів!
Кращі сини й доньки віддають свої життя за наше світле майбутнє у незалежній Україні, залишаючи рідних із величезними ранами й пусткою в серці жити далі.
Спочивай з янголами, наш Герою!
#памʼять
