Друга річниця пам’яті
3 травня 2025 року минає друга річниця від дня загибелі нашого Героя Дмитра Сергійовича Коваленка.
Сьогодні його могилу разом із рідними, учителями відвідали в.о. міського голови Олег Кошовий, його заступник Ірина Каландирець та керуюча справами виконавчого комітету міської ради Тетяна Герус, поклали квіти й вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною пошани й честі та висловили співчуття його матері й сестрі.
Коваленко Дмитро Сергійович народився 31 грудня 1997 року в Шполі. Навчався в Шполянській школі №5, потім у Васильківському багатопрофільному ліцеї, де здобув омріяну професію кухаря. Працював у кафе «Район» помічником кухаря.
З 2018 року перебував на службі в лавах української армії. Повернувшись, знову працював за професією в готелі-ресторані «Водограй» спочатку офіціантом, а потім кухарем. Власникам довелося започаткувати «Книгу відгуків», оскільки відвідувачі часто виявляли бажання подякувати Дмитру за смачні страви.
З перших днів війни добровільно став на захист нашої України. «Хто, як не я, буде вас захищати,» — промовив Дмитро, збираючись на війну. До останнього подиху він був упевнений, що Україна — це країна нескорених.
Дмитро був помічником гранатометника 1 відділення 1 взводу ОП (оперативного призначення) 12 роти ОП (на бойових машинах піхоти) 4 батальйону Північного оперативно територіального об’єднання.
Воїн загинув 3 травня 2023 року внаслідок ворожого обстрілу артилерії біля села Білогорівка Луганської області, отримавши поранення несумісні з життям.
Захиснику було 26 років.
«Пам’ятаю Діму веселим, життєрадісним, з його невичерпним почуттям гумору… Але війна безжально перекреслила все. І ось уже два роки, як мого синочка немає поруч. Серце стискається від болю, коли згадую ті перші тривожні дні, коли його дзвінки ставали все рідшими, коли відстань між нами здавалася нестерпною. Як же хотілося обійняти його, пригорнути до себе і більше ніколи не відпускати…», — не стримуючи сліз, говорить мати захисника Світлана.
Зі спогадів сестри Руслани: «Діма часто проводив час із сім’єю, особливо зі мною, завжди підтримував і допомагав, радився, був не тільки братом, а й другом. На початку війни ми з ним разом прийшли до військкомату, він хотів, щоб я була поруч у вирішенні важливої справи. Через декілька днів Дмитру зателефонували й повідомили, що потрібно зібратись і їхати на службу. Діма, залишивши улюблену справу, почав збиратися, через 2 дні поїхав в місто Тальне, потім у Смілу. 1 травня о 6 ранку він зателефонував мені й повідомив, що завтра, 2 травня, виїжджає на «нуль», у село Білогорівка Луганської області. Дуже просив не говорити мамі, щоб не хвилювалася, а зв’язок тримав зі мною. Мені його так не вистачає…»
Зі спогадів класного керівника Лариси Голімбовської: «Діма прагнув усе встигнути, ніби відчував, що життя буде таким коротким… Без посмішки ми його не бачили. Завжди радісний, дуже цілеспрямований, турботливий. Ще навчаючись у школі, уже обрав майбутню професію і мріяв стати відомим кухарем. Планував потрапити на шоу «Майстер-шеф» та отримати головний приз і відкрити свій власний ресторанчик. Та війна зруйнувала всі мрії і надії…»
Дмитро став янголом, який з небес оберігає свою родину, друзів та бойових побратимів.
Низько схиляємо голови в скорботі перед пам’яттю нашого земляка…
Світлий спомин про мужнього воїна України назавжди залишиться в наших серцях.
Вічна пам’ять і доземний уклін Герою!
#памʼять
