#памʼять
Сьогодні, 2 липня 2025 р., минає рік відтоді, як на війні загинув наш земляк, шполянин Сергій Мельниченко. Біль втрати найріднішої людини — це тиша, що кричить у серці. Це порожнеча, яку не заповнити, і рана, що не гоїться з часом. За наш спокій, мир в Україні Сергій заплатив найдорожчу ціну — власне життя.
У цей день його могилу разом із рідними відвідали Дмитро Коваль, заступник голови з питань діяльності виконавчих органів ради, та Тетяна Герус, керуюча справами виконавчого комітету. Вони вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною пошани й честі, поклали квіти.
Сергій Леонідович Мельниченко (позивний «Дальнобой») народився 16 жовтня 1977 року в с. Юрківка Звенигородського району, де закінчив 9 класів. Потім він продовжив навчання у ПТУ с. Козацьке, де здобув спеціальність водій-пасічник. Працював на Ватутінській автобазі, згодом займався власною справою, деякий час працював на будівництві в столиці, після того — далекобійником. Деякий час також працював за кордоном.
На військову службу призваний у квітні 2024 р. Був навідником стрілецького відділення. Загинув 2 липня 2024 року поблизу с. Урожайне Волноваського району Донецької області.
Своїми спогадами про коханого чоловіка ділиться його дружина Людмила: «Найбільшою пристрастю Сергія була рибалка. Він мав неймовірну кількість усілякого приладдя: вудок, снастей, сіток — словом, усього необхідного для успішної риболовлі. Це заняття допомагало йому розслабитись, відпочити душею в тиші, наодинці з природою. Був членом місцевої спілки рибалок. До речі, любов до риболовлі він прищепив нашому сину Артему, якому вже скоро виповниться 10 років. Ще дуже любив автомобілі. Як тільки видавалась вільна хвилина, Сергій із захватом лагодив машину. Пам’ятаю, коли він працював далекобійником, то тримав свою фуру в ідеальній чистоті. Це був його дім на колесах, мені навіть доводилося роззуватися перед тим, як сісти в неї. Він кайфував від дороги, швидкості. Недарма обрав для себе такий позивний. Його знало багато людей з нашої громади, адже він гарно і якісно робив ремонти. Іще мій чоловік дуже любив бджіл. Дома ми мали вулики. Взагалі завжди все робили разом: розпочали будівництво, бо мріяли про затишне сімейне гніздо, про те, що разом піднімемо сина. А тепер… Мені дуже його бракує. Безмежно сумую. Боляче, що війна забрала його у нас із сином».
Спогад друга-рибалки Сергія: «Знав його як добру, щиру людину і вірного друга. Нас познайомило захоплення риболовлею — разом були у спілці рибалок до війни, де й здружилися. А потім обидва стали на захист Батьківщини. Він завжди був усміхненим, із теплим словом, зі щирою порадою. Умів цінувати прості речі — ранок на березі, тишу ставка, дружню розмову. Новина про його загибель болем пронизала серце. Важко усвідомити, що більше не побачу його з вудкою в руках і тією незмінною усмішкою на обличчі. Світла пам’ять тобі, друже…»
Спочивай із янголами, мужній воїне.
Світла пам’ять тобі, Герою!
