Річниця болю
13 липня 2025 року минає рік з того дня, коли трагічна звістка сколихнула село Товмач і всю Шполянську громаду: у боях за незалежність України загинув наш земляк Юрій Михальченко. Позаду — рік утрати, розлуки, яка не згасає в серцях.
Юрій Володимирович Михальченко народився 28 квітня 1969 року в селі Товмач у сім’ї Володимира та Софії Михальченків, які працювали в місцевому колгоспі. У 1976 році пішов у перший клас Товмацької школи, по закінченні якої працював трактористом у колгоспі. Далі перебував на службі в армії в Угорщині. Повернувся в село, одружився з сільською дівчиною, учителькою Ніною Миколаївною Тимошенко. У шлюбі народилися дві доньки. 30 січня 2023 року призваний до ЗСУ. Він служив водієм вогнеметного відділення. Загинув Юрій Михальченко 13 липня 2024 року при виконанні бойових завдань в районі Торецька Бахмутського району Донецької області. 28 червня 2025 року в селі Товмач відкрито меморіальний знак військовослужбовцю ЗСУ, Герою Юрію Михальченку.
13 липня — мов затяжна тінь над серцями рідних, які згадують найтепліші миті з ним: мирні вечори вдома, родинні свята, спільні поїздки, розмови до пізньої ночі.
«Юра жив, працював, радів життю. Любив, як працювати, то до «сьомого поту», як відпочивати, то до «перших півнів». Відгуляли весілля старшої доньки. Родина
поповнилася двома внуками. Влітку 2024 року мав вести під вінець молодшу доньку, та не судилося… Жити, жити, жити… але війна…», — із тривогою й тугою говорить про чоловіка дружина Ніна.
Не стримуючи емоцій, ділиться спогадами донька: «Мій Тато Герой. Коли десятки людей прийшли на прощання 20.07.2024 року з моїм Татом, ледве не кожен запитував риторичне «За що?». Для мене тоді це було не значуще, але зараз я даю відповідь: «Мій тато загинув за те, щоб жінки, які стояли в нашому дворі, не були зґвалтовані окупантом, діти не були вивезені на москальські болота, а чоловіки не були вбиті в потилицю ворогом і щоб наші домівки залишалися нашими». Тато любив своє село Товмач та рідну Новоселицю, свій будинок, горіх біля хати, нас, дівчат: Маму, Сестричку, мене називав принцесою. Любив пити каву біля веранди вранці і споглядати на село, людей, поля, городи. У день загибелі Тата 13 липня 2024 року, не знаючи про те, що він уже в інших світах, в одній із львівських кав’ярень на благодійному концерті для військових я вела розмову про те, що мій Татусь любить поле, трактор і жнива та мріє повернутися з війни до господарського життя в селі. Мені 23 роки і я зустрілася впритул з невимовним болем втрати Рідної Людини, яку забрала війна. Найкращим виявом поваги до загибелі мого Тата є відмова від усього москальського: новин, музики, блогерів, політиків та інших ЗМІ, які пропагують російські наративи».
Цього дня рідні, друзі, побратими, представники старостату, жителі Товмача вшанували пам’ять полеглого: молитвою, тишею, щемом у серці. Бо Герої — це ті, про кого не забувають. Вони продовжують жити в наших справах, мріях, щирих словах.
Слава Україні! Героям — слава і пам’ять на віки.
#памʼять
