#памʼять
15 серпня 2025 р. виповнюється рік відтоді, як перестало битися палке серце в грудях нашого земляка, шполянина Володимира Бужкевича. Сьогодні вранці могилу вірного сина України разом із рідними відвідали Анатолій Сторчак, в.о. міського голови, та Володимир Слободяник, начальник юридичного відділу. Вони вшанували пам’ять загиблого воїна хвилиною пошани й честі, поклали квіти.
Володимир Вікторович Бужкевич народився у Шполі 17 березня 1981 року. Навчався у місцевих школах №1 та №2. Здобув професію «слюсар з ремонту автомобілів»; працював на приватних підприємствах Шполи та Києва. У лютому 2024 року він отримав повістку і став на захист України. Отримав кваліфікацію стрільця третього класу, а також спеціаліста зв’язку. Був водієм відділення протитанкових ракетних комплексів механізованого батальйону.
Проходив службу в Сумській області, потім були Часів Яр, Костянтинівка, Краматорськ. Звідти рідним і відправив своє останнє повідомлення: «Мабуть, на передок».
Загинув Володимир Бужкевич 15.08.2024 р., виконуючи військовий обов’язок, поблизу селища Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області.
Указом Президента України від 13 березня 2025 року №161 нашого хороброго воїна нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Віра Миколаївна, мама Героя, розповідає: «Минув рік нестерпного болю, сліз. Розпач, від якого ціпенію. Кажуть, що час лікує… Брехня! Це зрозуміють лише ті, хто переживає таке ж горе. Я не можу змиритися з тим, що син загинув. Здається, що він ТАМ, що ввечері пролунає дзвінок від нього. Володя мав багато планів на майбутнє, бо любив життя, мріяв про щастя.
Вова вірив у ПЕРЕМОГУ. Коли отримав повістку, маючи серйозні проблеми зі здоров’ям, став до лав ЗСУ.
«Якщо загину, значить така моя доля, все ж таки прожив чотири десятки років. Важко сприймати новини про загибель молодих хлопців на полі бою, а також про те, що війна вбиває невинних дітей», — казав син.
Володимиру не судилося довголіття. Його серце зупинилося, щоб ми могли жити. Я постійно уявляю, як це сталося: вибухова травма, понівечене тіло, нестерпний біль, останній подих…
Немає слів, щоб передати моє горе. Як жити далі?..
Постійно прошу у Бога дати сил і терпіння нашим воїнам, щоб перемогли клятого ворога, щоб поверталися живими додому, щоб наші діти й онуки жили під мирним небом.
Що б не робила, подумки розмовляю з ним. Вова поруч. Усе нагадує про нього: місце за столом, улюблена чашка. Ніби зараз зайде і сяде поруч. Скрізь «залишилися його руки». Він брався за всю роботу в домі, на подвір’ї, на городі. Любив доглядати за деревами. Мав особливий підхід до домашніх тварин. Був уважним і чуйним. Коли я хворіла — турбувався, підтримував, допомагав одужати.
Дуже любив техніку. Ще коли навчався у школі, до нього за порадою зверталися водії зі стажем. Любив музику, пісні гурту «Depeсhе Mode» знав напам’ять. Захоплювався волейболом. Користувався авторитетом серед друзів.
Нещодавно спілкувалася з командиром, який поцікавився, чи отримала орден «За мужність» ІІІ ступеня. Так, отримала. Цей орден вручається за особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за самовіддане виконання військового обов’язку. Я розумію, що це символічний акт вшанування пам’яті загиблого бійця та вияв поваги до його рідних. Проте жодна нагорода чи шана не поверне мені сина й не зменшить біль втрати…
Дякую за велику підтримку родинам Рижих, Брайченків, друзям, сусідам, колегам, учням, однокласникам, знайомим.»
Командир Володимир Анатолійович та побратими Володимира розповідають: «Нам дуже не вистачає його жартів, порад. Був дотепним, товариським, справедливим. Умів облаштувати будь-яке нове місце, куди б ми не перебазовувалися. Якось його направили на лікування, бо мав хворі ноги. Саме в цей період до шпиталю привезли хлопців із важкими пораненнями, у багатьох із них не було кінцівок. Один хлопчина з Маньківки не мав грошей, щоб повернутися додому, то Володя відправив його за свій кошт, а сам повернувся в частину.
Спогади сестри Ірини: «Яким у моїй пам’яті залишився Вовка? Саме Вовка — і ніяк по-інакшому.
Він бачив цей світ по-своєму. Рамки, стандарти, правила, звичаї — це те, що ним сприймалося як обмеження свободи ще з дитинства. Як і батько, мав роботящі руки та нестримне бажання вдосконалювати все навколо, що й так працювало належним чином. «Колесо може бути ще круглішим», — ця фраза, певно, була життєвим кредо Вовки.
Він мав грандіозні плани на життя та проекти для їх втілення. Минув рік, а для мене, як і для багатьох його знайомих і друзів, загибель Володі до кінця не усвідомлена та не прийнята. Легких хмаринок тобі, брате…»
Іван Григорович Каракаш, колишній директор Шполянської ЗОШ №2, зазначив: «Володимир Бужкевич, випускник нашої школи, свідомо обрав шлях патріота, захисника української землі. Володя вірив у перемогу й бився з ворогом заради того, щоб наша країна стала вільною. У шкільні роки він був активним, добре навчався, займався спортом, допомагав родині. Війна безжально забрала у рідних, побратимів і громади світлу людину, сина своєї землі. Педагогічний та учнівський колективи пишаються Володимиром Бужкевичем, який віддав життя за Україну!»
Товариш Андрій каже: «Невблаганно плине час — і ось уже минув рік, як з нами немає мужнього воїна, найкращого сина та вірного друга Володимира Бужкевича.
Усі ми, хто пам’ятає Володю, низько схиляємо голови перед його пам’яттю, адже він віддав найдорожче, що мав, — життя, до останнього подиху із зброєю в руках боронячи Україну. Щирі співчуття рідним і близьким, низький уклін.
Герої не вмирають, вони назавжди залишаються в наших серцях.»
Володимир пішов у безсмертя, залишивши нам світло своєї відданості й любові до Батьківщини. Його кроки на землі стихли, але лунають у серцях тих, хто безмежно його любив, поважав, знав, цінував.
Світла та вічна пам’ять нашому полеглому Герою.
Спочивай із янголами, Воїне!
