Мітинг до Дня Незалежності України
24 серпня, коли сонце незалежності зійшло над нашою Україною, біля пам’ятника Кобзарю, наче під його пильним поглядом, зібралися жителі громади, яким дорога свобода. Цей мітинг став зустріччю поколінь, де ті, хто виборював волю в минулому, стояли пліч-о-пліч із тими, хто боронить її сьогодні. Тут, під синьо-жовтими стягами, змішалися сльози та гордість, пам’ять та надія, об’єдналися сивочолі борці за волю у XX століття, ветерани, чиї шрами — історія, воїни-захисники, чий подих — наша безпека, та молодь, яка є майбутнім.
Хвилиною поваги й честі присутні вшанували пам’ять полеглих Героїв, чиї імена навіки вписані в історію України.
До присутніх з вітальним словом звернулися в.о. міського голови Анатолій Сторчак, ветеран російсько-української війни Роман Таран, борець за незалежність України у XX столітті Віктор Слюсар, ветеран російсько-української війни, голова правління ГО «Спілка ветеранів російсько-української війни Шполянщини» Олег Слободяник, чиї слова наповнили площу сенсом віри.
Слова особливої подяки прозвучали на адресу тих, хто викував незалежність нестримною сміливістю й волелюбністю. Це Антонов Микола Сергійович, Варич Олег Маркович, Добровольський Євген Аполлінарович, Карп’як Степан Петрович, Колісник Юрій Вікторович, Комар Сергій Вікторович, Кучерявий Назар Віталійович, Мазурик Станіслав Миколайович, Марченко Василь Іванович, Мишалов Віктор Григорович, Семко Сергій Олександрович, Слюсар Віктор Леонідович, Степовий Микола Олександрович, Танько Володимир Васильович, Шевченко Сергій Олександрович. На жаль, шестеро із когорти борців за незалежність пішли в засвіти, але спомин про них і їхню справу житиме у віках. Вічна й світла пам’ять Білеці Анатолію Григоровичу, Галаті Василю Никифоровичу, Зеленюку Ігорю Віталійовичу, Качаєву Сергію Валентиновичу, Курінному Пантелею Григоровичу та Пипі Анатолію Васильовичу.
Коли на площі залунав величний спів народного хору «Оберіг» під керівництвом Олени Чорногал, звуки Державного Гімну України, а потім пісень «Браття українці» і «Козацькому роду нема переводу» змусили серця битися швидше. Це був музичний епос, що розповідав про минуле, сьогоднішнє та майбутнє.
На завершення люди, наче одна велика родина, мов ріка, що несе в собі силу поколінь, сформували колону й рушили, несучи наш прапор по вулиці Соборній. Їхній шлях став маніфестом-ходою незламності духу українського народу, маршем віри, що незалежна Україна жила, живе й буде вічно жити.
