Річниця болю…
Нестерпно боляче за кожного, хто віддає своє життя за наші серцебиття. Сьогодні, 9 вересня 2025 року, минає рік, відколи клятий ворог спинив ходу вірного сина Неньки-України, шполянина Павла Федоровича Крушинського. Уранці місце вічного спочинку Героя разом із рідними й друзями відвідали Анатолій Сторчак, в.о. міського голови, та Оксана Курінна, керуюча справами виконавчого комітету. Вони вшанували Героя хвилиною поваги й честі, поклали на могилу квіти.
Народився 21 квітня 1978 р. у Шполі. Навчався в Шполянській ЗОШ №1, потім — в Уманському аграрному університеті. Працював службовцем у Шполянській районній раді.
До кінця вірний військовій присязі, загинув в бою за Батьківщину 9 вересня 2024 р.
Нагороджений почесним нагрудним знаком «Хрест хоробрих», медаллю «Захиснику Вітчизни».
З невимовним болем в голосі й зі сльозами на очах своїми спогадами про коханого чоловіка ділиться Ірина Крушинська: «Павло
був світлою, доброю, щирою, принциповою людиною, завжди мав власну думку. Ми разом гідно виховали мого сина, якому він став справжнім батьком. Був, є й буде для нас найріднішою людиною у світі. Любив історію, вишукував цікаві й невідомі широкому загалу історичні факти. Таким чином любов до історії прищепив і синові. Ще однією його пристрастю був футбол. Дуже любив тварин, особливо кішок. До речі, незадовго до його загибелі зникли наші улюблені домашні котик і кішечка.
Павла поважали на роботі, цінували, як професіонала своєї справи, вдумливого і уважного працівника. Коли почалася широкомасштабна війна, він став до лав ЗСУ у перші ж дні, тому що відчував серцем, що має виборювати волю для Батьківщини, бути там, де найпотрібініший. Він вірив у нашу перемогу, за яку боровся до останнього подиху.
Павло був моїм світом, який зруйновано. Він був моїми крилами, котрі давали силу літати, а тепер їх зламано. Він був моєю опорою, підтримкою, моїм життям. Навіть не віриться, що вже минув рік, відколи його не стало. Словами неможливо передати, як болить душа.
Нам із сином тяжко без його присутності. Дуже не вистачає Пашиного розуму, розсудливості, унікальності його думки та погляду на життя, підтримки. Нам бракує його ВСЬОГО… Він завжди з нами: у думках, серцях і снах. Впевнені, пам’ять про Пашу буде жити ВІЧНО».
Розповідає Микола Крушинський, рідний брат: «Часто згадую наше дитинство, коли разом грали у футбол, купалися на ставку… У моїй пам’яті брат залишився людиною, яка могла знайти вихід із будь-якої ситуації. Він завжди був активним і життєрадісним, ніколи не втрачав почуття гумору. Мені завжди здавалося, що з ним поруч нічого страшного не може статися.
Він був старшим, завжди брав на себе відповідальність. Його слова мали особливу вагу, бо він ніколи не говорив даремно.
Коли почалася війна, без вагань став на захист своєї країни. У його очах не було страху, лише твердість і впевненість у тому, що він робить правильно. Він пішов воювати не заради слави чи нагород, а за нас, наше майбутнє.
Його втрату важко прийняти. Інколи здається, що він ось-ось переступить поріг, усміхнеться і скаже щось жартома. Але тепер він з нами лише у спогадах, у наших серцях.
Болить, що його більше немає поруч. Я пишаюся ним. Він загинув як Герой, але для мене завжди буде тим самим братом, який у дитинстві тримав за руку, захищав і вчив вірити в добро. Його життя було прикладом, і ми назавжди збережемо пам’ять про нього».
Спогади сина Владислава: «Павло Федорович, завжди, скільки я його пам’ятаю, був думками занурений в питання історичного протистояння українців та росіян. Найбільше його цікавив період Перших та Других національно-визвольних змагань, а окрему, особливу нішу, займало дослідження УПА, як явища. Перебуваючи на різних ділянках фронту, ми завжди підтримували контакти та могли годинами розмовляти про щось своє. Пам’ятаю, як перед початком та під час наступальної операції в Курській області, попри моральне та фізичне виснаження, в його голосі з’явився якийсь вогник, новий запал, а настрій був піднесеним.
З огляду на принциповість, громадянську позицію, історичні погляди та вподобання іноді з’являється думка, що він повторив долю історичних постатей минулого, загинувши в одвічній боротьбі за Україну…»
Розповідає ротний: «Військовий шлях солдата Павла Крушинського розпочався з перших днів повномасштабної війни, коли він добровольцем, як і багато патріотів нашої
держави, у лютому 2022 року пішов боронити Україну.
Два місяці в нашому стрілецькому батальйоні відбувалося навчання і злагодження, а вже 11 травня 2022 року підрозділ направили на оборону м. Сіверськодонецьк (раніше —Сєверодонецьк) Луганської обл., де наш батальйон, а особливо наша рота отримала перший бойовий досвід і понесла перші значні втрати особового складу. Далі була оборона м. Лисичанськ Луганської обл., потім підготовка оборонних позицій навколо м. Бахмут Донецької обл.
Далі підрозділ було переведено в Харківську обл., де ми брали участь в Ізюмській операції. Пізніше нас відправили під Куп’янськ Харківської обл., де підрозділ мужньо стояв на своїх позиціях, але зазнав значних втрат. Потім було м. Борова і через два місяці знову Куп’янськ. У квітні 2024 року нас вперше вивели на ротацію.
Павло був відповідальним, добросовісним, сумлінним до тих задач, які ставилися перед ним, «найстабільнішим»: під час ведення оборонної операції під Куп’янськом жодного разу не пропустив свою чергу йти на позицію, не зважаючи на біль у спині.
Після виведення підрозділу на ротацію, солдата Павла Крушинського у зв’язку з необхідністю було переведено до іншого батальйону. Воюючи у його складі на Курському напрямку, він і загинув…
Волонтерка Владислава із США, організація якої допомагала військовим, ділиться своїми спогадами про Павла (з яким, до речі, особисто познайомитися так і не довелося): «Він у нас один такий був… Така чиста і скромна душа. Мені здається, що він навіть посміхався тихо і скромно. Але він і зараз до нас посміхається. Уже з неба. Він відчуває, що ми за ним сумуємо. Тепер він там, де разом із ним його рідні, побратими, друзі, котрі полетіли на небо раніше за нього.
Пам’ятаю, як замовляла йому тут (в США) тактичне взуття. Виявляється, дуже часто найбільший героїзм ходить у найменшому розмірі берців. Таким був наш Паша.
Вражає його подібність до апостола Павла у певних рисах характеру: неймовірна скромність, витривалість, невибагливість у всьому, здатність до самопожертви! Схожість у цих аспектах разюча! Тому в мене особливо тепле ставлення до нашого Паші, хоч я його ніколи не зустрічала! Я вважаю його своїм братом, хоч і не надто добре його знала й незважаючи на те, що між нами були тисячі кілометрів! Завжди пам’ятатиму його».
Спочивай із янголами, Воїне!
Вічна пам’ять і вічна слава тобі, Герою!
#памʼять
