Він захищав Україну до останнього подиху…
2 листопада минає рік від дня загибелі Анатолія Тулумана, мужнього захисника з села Терешки, який поліг під час виконання бойового завдання біля Новогродівки Покровського району Донецької області.
Анатолій Олександрович Тулуман, 06.08.1972 р.н, дитинство провів у рідному селі Терешки, успішно закінчив школу, здобув професію газоелектрозварювальника в Городищенському училищі. Після служби в армії, працював водієм у селі. Людина щира, працьовита, добра — він завжди був там, де потрібна допомога. А коли ворог ступив на українську землю, без вагань став у стрій. Його життя обірвалося на передовій, серед побратимів, у боротьбі за свободу кожного з нас.
З болем у серці донька згадує: «2 листопада 2024 року моя родина втратила частинку серця — іскру позитиву, яка згасла десь під Покровськом о сьомій ранку. Я це відчувала… Відчувала, що з ним щось сталося, що він уже не живий. У нас був особливий зв’язок. Увесь день хотілося плакати й чекати його дзвінка… Шкода, що так і не дочекалася. Дізналися ми про це лише 8 листопада. Тоді ж і зустріли його вдома. Так дивно було зустрічати не з роботи, а живим коридором — на колінах, зі сльозами на очах, і кричати: «Тато… Це мій тато!» — єдине, що я пам’ятаю з того дня. Тато в моєму житті назавжди залишиться першим словом. Людиною, яка навчила любити Батьківщину, свій дім і залишатися позитивною навіть у найскладніші часи. «Купимо корову — життя налагодиться», — цю фразу я прокручую в голові щоразу, коли важко. Саме так він казав нам усім у складних ситуаціях. Він не вмів довго злитися чи ображатися, мабуть, цьому теж я навчилася від нього. І дуже вдячна за все, що він мені дав, за те, чому навчив. У житті бувало різне, бо люди неідеальні, але в пам’яті багатьох він залишиться найпозитивнішим чоловіком — людиною, біля будинку якої завжди було безліч машин, друзів, сміху й розмов. Тепер двір мовчить. Перестав гомоніти від балачок і сміху. Цей рік змінив усе. Для рідних і близьких тато назавжди залишиться поруч, бо ж насправді — він не там, не в могилі. Він — у серці. Є, був і буде. Назавжди.». 
«Познайомились ми з Толею навесні 1996 року, покохали одне одного з першого погляду, одружилися, — зі сльозами на очах, пригадує дружина Наталія. — Народили і виховали чудових діток, якими чоловік дуже пишався. Толя був добрим батьком, люблячим чоловіком і турботливим сином, любив життя. Нарешті дочекався народження онучки і був безмежно щасливим. Анатолій мав багато друзів. Не було жодного дня, щоб до оселі хтось не зайшов. Він був надійним, завжди приходив на допомогу. Мав золоті руки: поремонтувати автомобіль чи трактор — це зовсім не було проблемою для нього, а захопленням. Толя був єдиним сином у матері, батько помер, коли він проходив строкову службу. Тому для мами він був єдиною опорою… Та клята війна забрала у нас найріднішу людину, коханого чоловіка, у дітей — батька, дідуся, у матері — єдину кровинку. Сонце, ми завжди будемо любити тебе! Спочивай з миром!»
Сестра, не стримуючи емоцій, говорить: «Толя був майстром на всі руки, уся техніка у дворі складена його руками. Починаючи з сівалочок, косарки і закінчуючи трактором, де всі гвинтики скручував власноруч. Завжди добрий, усміхнений, з почуттям гумору. У пам’яті остання наша зустріч, коли кум жартував над моїм прізвищем, а Толя сказав так серйозно, що таких жартів не потерпить, і що я під його захистом. І якось це так було сказано, що всі повірили, а я відчула себе справді захищеною».
Про Анатолія Тулумана складена пісня на слова земляка Юрія Лазаренка:
«Прийшла біда у кожну хату,
Війна прийшла, як та чума,
Забрала сина, в доньок тата,
В дружини чоловіка й дідуся.
Посивіла мама все сльози витирає,
Дружина ще в страшному сні
все ж не вірять що тебе вже немає.
Мамо, рідненька, не плач!
Що янголом став я для тебе.
Лиш в снах обійму я вас рідні.
Пам’ятаю її рученьки ніжні.
Біля могили сльози, мало слів…
Душі немає сил уже кричати.
Боже, почуй нас, покарай всіх ворогів,
Які прийшли наших синів вбивати!
В пам’яті нашій ти вічно живий,
І в наших серцях ти довіку.
Молитва для тебе, ти наш захисник.
Наш Толя, наш воїн навіки…
Мамо, рідненька, не плач!
Що янголом став я для тебе.
Лиш в снах обійму я вас рідні.
Пам’ятаю її рученьки ніжні.»
Ми низько схиляємо голови перед Героєм, який віддав найдорожче, життя, за нашу Україну. Світла пам’ять про Анатолія Тулумана назавжди залишиться в серцях рідних, друзів і всіх, хто знав його, і житиме, поки звучить українське слово, поки б’ється серце народу, який він боронив.
#памʼять
