Акція
Над тихою Шполою, як крик душі, знову летіли слова: «Не мовчи! Полон убиває!» Цей заклик, мов оголений нерв спільного болю, пульсує в серці кожного українця, здатного відчути тягар неволі.
Осіння субота, 15 листопада. Хіба можна виміряти час, коли в ньому живе нестерпна розлука? Вп’ятнадцяте зійшлися мешканці громади на перехресті вулиць Таранця та Лозуватської, де зустрічаються дороги й долі. Вони були тут, щоб своєю присутністю, як живим щитом, підтримати світло надії для тих, чиє світло життя затьмарене ворожим полоном.
У руках, що стискають картонні плакати, прапори, фото рідних, — звернення до світу: «Поверніть наших воїнів!» В очах — глибока, мовчазна віра, що непохитна, як граніт, і світла, як ранок. Кожен із тих, хто чекає, несе в собі і скорботу розлуки, і палке очікування зустрічі. А сигнали автомобіля, що розтинали тишу, були відлунням болю, який прямував до небес.
Цей день знову засвідчив: ми — згуртований народ, зв’язаний нерозривною ниткою любові й пам’яті. Жоден, хто став на захист нашого неба й рідної землі, не буде забутий. Їхні імена викарбувані в глибині наших сердець. Ми стоїмо й чекаємо. Чекаємо. Стоїмо. І поки горить у наших грудях це світло надії, ми не замовкнемо.
