Історія Ростислава Лисенка — одна з тих, що пронизує до глибини серця
Наше сьогодення важке. Повномасштабна війна продовжує змінювати українську реальність, залишаючи на тілі країни й кожної родини інколи невидимі, але глибокі рани. За кожною новиною — людські долі, біль утрат, поранення, полон, довгі місяці очікування та непроста дорога в Україну. Сотні наших захисників щодня переживають нестерпне, а після повернення додому стикаються з новими викликами.
Історія Ростислава Лисенка — одна з тих, що пронизує до глибини серця. Це життєпис про незламність, про силу духу попри катування, страх і невідомість. Про молодого чоловіка, який пройшов через пекло полону й зумів зберегти найважливіше — внутрішнє світло.
Ростислав народився 23 червня 2001 року в Лебедині. Закінчив Шполянську спеціальну загальноосвітню школу-інтернат, а потім — Лисянський професійний аграрний ліцей. Працював на будівництві, мріяв служити в армії.
Йому було лише двадцять, коли влітку 2021 року він підписав контракт. Навчався швидко, сприймав уважно, прагнув більшого.
Його шлях на війні почався не з вибору, а з історичного удару, який накрив країну. 24 лютого 2022 року Ростислав зустрів у Маріуполі. Того ранку він ніс варту і замість буденного дня на посту отримав страшну звістку, що зруйнувала місто й поділила життя на «до» і «після».
Маріуполь тримався. Тримався, коли вже майже нічого не залишалося. Він був одним із тих, хто стояв до останнього.
2 квітня 2022 року Ростислав потрапив у полон. Йому вдалося вирватися, вирвати свободу буквально руками — але поранення, контузія й подальші бої вдруге привели його у ворожі пазурі.
Далі був морок. Полон — це місце, де гасне час. Там не знаєш, який сьогодні день, але точно знаєш, що кожен прожитий — це ще одна перемога над відчаєм. «Було дуже тяжко, — згадує Ростислав. — Але ми вірили. Там, у темряві, віра — це те, що в тебе не можуть забрати».
Катування, знущання, виснаження. І попри це — надія. Надія, що одного дня почуєш кроки коридором, почуєш чиєсь: «Лисенко! На вихід!» — і це означатиме життя.
І цей день настав. 31 січня 2024 року Ростислав повернувся в Україну. Таким же нескореним. Його очі бачили те, про що інші читають у різних дописах. Його тіло пам’ятає біль, а душа — боротьбу. Та він тримається. Він знову вдома, де поряд — ті, хто чекали, молилися, вірили.
Днями, коли Ростислав Лисенко перебував у нашому місті проїздом, в.о. міського голови Анатолій Сторчак вручив йому Почесну нагороду «Хрест Хоробрих» — відзнаку, що вручають людям надзвичайної сили. Тим, чия мужність виходить за межі людських можливостей.
Ростислав говорить небагато. Його слова прості, без пафосу, але в них більше сили, ніж у будь-яких промовах. Він будує плани, старається повернутися до життя, поступово збирає себе докупи після років випробувань. А ще — мріє. Про світ без війни. Про дім, де панує тиша радості, а не гніт тривоги. Про життя, у якому більше немає полону.
#Герої
