2 січня минає річниця з дня загибелі нашого земляка Лісовцова Євгенія Олександровича, захисника України, жителя села Кримки
У цей день Шполянська громада з болем і вдячністю згадує молоде життя, обірване війною.
Євгеній народився 6 травня 2002 року в селі Водяне. У чотирирічному віці разом із батьками переїхав у Шполу, де минули його дитинство і юність. Він ріс тихим і небагатослівним, але чуйним і уважним до людей. Умів слухати, співпереживати, підтримувати — уже тоді в ньому відчувалася внутрішня сила.
Навчався в спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті. Життя рано випробувало його на міцність: у сімнадцять років Женя втратив обох батьків. Дитячий будинок сімейного типу в Золотоніському районі, де його виховувала Валентина Іванівна Маковей, став для нього місцем, де він знову відчув тепло родини.
Він рано подорослішав і навчився відповідати за власні рішення. У 2020 році Євгеній підписав контракт та обрав службу в складі 72-ї окремої механізованої бригади. Армія стала для нього другим домом — із побратимством, дисципліною та відповідальністю. Його згадують як спокійного, надійного воїна, з яким не страшно йти вперед.
Повномасштабна війна застала Євгенія вдома, але серцем він був там, де потрібен. Він без гучних слів повернувся на фронт, служив у 27-й артилерійській бригаді, згодом — у 28-й механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Війна стала його щоденною реальністю — окопи, позиції, короткі дзвінки рідним. 2 січня 2025 року Євгеній Лісовцов загинув під час виконання бойового завдання поблизу Лозової на Ізюмщині. Він віддав життя за Україну, залишаючись вірним присязі.
Сьогодні всі, хто знав, хто пам’ятає Євгенія, згадують його добрим словом і тихою молитвою.
Побратими розповідають про Євгенія з особливим теплом. Кажуть, він залишався світлим навіть у найтемніші дні війни. Умів підтримати не лише словом чи жартом, а й мовчазною присутністю — тією, що додає сили, коли її найбільше бракує. Він завжди ділився останнім, ніколи не залишав своїх і завжди повертався за іншими. Для побратимів Женя був товаришем, братом.
Друзі згадують його як людину щиру й турботливу, того, хто вмів берегти дружбу й цінувати людей поруч.
Особливо проникливо про Євгенія говорить його кохана Любов. Вона згадує чоловіка, який умів любити не голосно, а глибоко. Їхні розмови були про майбутнє — про дім, життя після війни, про доньку, на народження якої Женя чекав із особливим трепетом. Він уявляв, як триматиме її на руках, як навчатиме ходити і як захищатиме вже в мирному світі. Побачити її він не встиг, але його любов залишилася з нею назавжди. «З Женею було тихо й спокійно навіть тоді, коли навколо панував хаос. Він умів дивитися так, що ти одразу розуміла — ти не одна. Він ніколи не обіцяв зайвого, але якщо щось казав — завжди виконував», — згадує Любов. Найщасливіші миті їхнього життя приходили несподівано — так само, як і його короткі відпустки. Без попередження — лише стукіт у двері або дзвінок зі словами: «Я вже тут». У ці миті зникали всі тривоги, бо він повертався живий, втомлений, із поглядом війни, але з теплом у серці. Їхні спільні поїздки в Дніпро, У Врадіївку на Миколаївщині були ковтком життя. Там, біля води, Женя ніби знаходив коротку тишу і той мир, за який воював. Тепер ці спогади болять, але в них живе любов — справжня, чиста, сильна. Така, що не зникає навіть після смерті. Його життя було коротким, але гідним. Для рідних він назавжди залишиться сильним і мужнім, для доньки — батьком-Героєм, для побратимів — надійним плечем, для України — Захисником. І поки живуть ці спогади — живе і він.
Герой-захисник Євгеній Лісовцов назавжди залишиться в серцях жителів Шполянської громади як приклад патріотизму, незламності духу та самопожертви заради майбутнього України.
Сьогодні ми схиляємо голови перед його героїчним подвигом і висловлюємо глибоке співчуття рідним та близьким загиблого.
Вічний спочинок та світла пам’ять Герою.
#памʼять
