Перша розповідь циклу «Голоси зниклих»
Сьогодні з дозволу рідних відкриваємо серце й пишемо першу розповідь циклу «Голоси зниклих». Це історія про чоловіка, чия внутрішня сила здатна втримати небо, навіть коли земля йде з-під ніг. На війні — позивний «Славон». У мирному житті Малик Станіслав Петрович. Він прийшов у цей світ золотої осені, 11 вересня 1979 року, у селі Кримки. Для близьких він ніколи не був людиною гучних промов. Станіслав промовляв вчинками. Добрий, щирий, неймовірно відповідальний. Він належав до тих рідкісних людей, на чиє слово можна було спертися, як на скелю. У ньому дивним чином уживалися незламна твердість характеру та м’якість великого серця. Станіслав не терпів несправедливості, ніколи не проходив повз чужу біду. Він був тією опорою, навколо якої оберталося життя його родини. Сьогодні він — у кожному промені сонця, що заглядає у вікно його дому, у ранковій тиші та кожній вечірній молитві. Статус у сповіщенні «…безвісти зниклий» не здатний викреслити людину з життя. Він лише робить чекання гострішим, а віру — непохитною. Сьогодні Станіслава чекають. Щосекунди. Щомиті. І в цій напруженій тиші громади звучить найважливіше послання від його рідних: «Станіславе, наш Славон, ти не зник. Ти тут, із нами — у кожній думці, у кожному подиху, у самому серці. Ми віримо. Ми знаємо. Ти потрібен нам, як повітря. Ти — наша любов і наша сила. Де б ти не був, тримайся, бо ти не один. Ми чекаємо тебе вдома».
