Він мав дивовижний дар — вдихати нове життя в старі речі
Він мав дивовижний дар — вдихати нове життя в старі речі. Саме за це побратими дали йому позивний «ЛЄҐО». Але зараз тисячі сердець мріють лише про те, щоб життя повернуло його самого додому, до родини, до квітів, які він так любив.
Сьогодні в циклі «Голоси зниклих» розповідаємо про Олега Вікторовича Павлюка, який народився 24 лютого1984 року в селі Васильків Шполянської громади, де й минули його дитячі та юнацькі роки. Із 2010 року разом із сім’єю проживав у с. Павлівка Перша Звенигородського району.
Він виріс у багатодітній родині — четвертий із п’яти дітей. Для рідних завжди був опорою, найкращим братом, вірним другом, добрим сусідом, який ніколи не проходив повз чужу біду. Дбайливий син для люблячої матері, коханий чоловік і цілий Всесвіт для дружини та дітей. Двоє старших синів пам’ятають силу татових рук, а найменший синочок ще жодного разу не бачив батька. Він народився через два місяці після того, як Олег зник. Батько бачив свого малюка лише раз — на екрані монітора УЗД на 12-му тижні вагітності дружини…
На фронті Олега жартома називали «мамою». Це було найвищим проявом довіри. ЛЄҐО вмів усе: смачно готувати, дбати про побут, купувати продукти, лікувати побратимів та вислухати так, як ніхто інший. Він був «бухгалтером» групи — надійним, чесним і справедливим. Мав неймовірне почуття гумору — влучне, дотепне, але завжди добре. Олег ніколи не боявся правди, відстоював справедливість і не терпів нещирості, ким би не був його співрозмовник.
Він мав хист до створення домашнього затишку. Багато навиків перейняв ще в дитинстві від батька, за яким ходив «хвостиком», бо було дуже цікаво, що тато робить з дерева. Тому і вдома багато чого зроблено невтомними Олеговими руками. Дуже боляче від того, що в планах ще було багато всього, та клята війна їх зупинила. Тихою радістю Олега були квіти. Любов до них він перейняв від сестер. Від ранньої весни до осені його подвір’я дихає барвами й ароматами — він сам створював цей затишок власними невтомними руками. Завжди казав: «Усе буде добре», бо по життю максимально позитивний, не падає духом і вміє знайти вихід із будь-якої ситуації. Ми віримо, що там, у цьому «пеклі на землі» 30 жовтня 2024 року наш рідний зміг знайти вихід, залишився живим й обов’язково повернеться додому.
Другий рік невідомості… «Ми не говоримо про тата як про зниклого, — кажуть сини. — Він просто ненадовго пішов. У магазин чи на роботу. І от-от повернеться».
Ми чекаємо на диво. Чекаємо на повернення Олега додому. До дружини, до старших синів і до малюка, якого він ще повинен уперше підкинути до неба своїми сильними руками.
Якби Олег міг почути рідних, вони б сказали йому тисячі слів. Усі вони про любов. Про очікування. Про віру в диво, а також про те, що кожне серце вдома зараз стукає в очікуванні саме цього дива — повернення Олега додому живим. Нехай так і станеться. Вірмо, молімося. За Олега. За кожного полоненого та безвісти зниклого оборонця України. Нехай світло надії приведе їх до рідного порогу.
