Сьогодні в циклі «Голоси зниклих» розповідаємо про людину, поруч із якою стає тепліше
Про таких чоловіків кажуть: доброта в них і в серці, і в погляді, у слові, в інтонації голосу. Саме таким є Литвин Олег, 18.06.1969 року народження, уродженець села Нечаєве.
Його доброта живе в готовності допомогти, вислухати, підтримати, підбадьорити. Олег уміє бути поруч так, що людині стає легше, навіть якщо проблема не зникає одразу. Бо він уміє вселяти віру.
Олега вирізняють співчуття й людяність. Він ніколи не проходив повз чужий біль, клопоти інших сприймав як власні, а радість умів ділити щиро, без заздрості. Його голос завжди звучав спокійно, упевнено, ніби запевняв: усе можна витримати.
Сенсом життя для Олега є його внучка Софійка. Він грався з нею, сміявся, розповідав історії, тримав за маленьку долоньку і дивився на світ її очима. У ці миті він був такий щасливий! Софійка є його світлом, його майбутнім, його тихою радістю.
Олег часто повторював заспокійливу фразу: «Усе буде добре». І в цих словах не було марної надії. Бо коли він це говорив, дивлячись своїми очима, сповненими доброти, люди вірили. Щиро й без сумніву.
Сьогодні ці слова живуть у серці його дружини. «Якби мала таку нагоду, то сказала б, що нам дуже тебе не вистачає, наш дорогий….», — із трепетом у голосі говорить Світлана.
Вона чекає. Безмежно. Нескінченно. У тиші ночей і в шумі днів. Чекає з вірою, що ось-ось почує знайомий крок, теплий подих, рідні чоловікові слова.
Бо любов не зникає безвісти.
Бо доброта не губиться в темряві.
Бо голоси зниклих — це голоси надії.
#ГолосиЗниклих
