Сьогодні в циклі «Голоси зниклих» розповідаємо про людину, чиє життя сповнене праці, доброти й гідності
Сіренко Валерій Іванович, 28 жовтня 1970 року народження, наш земляк, шполянин. Столяр, майстер, господар, людина із золотими руками й великим серцем.
Його роботу знає чи не кожна родина в місті. Десь він полагодив двері. Десь — вікна. Десь — меблі, які й досі служать господарям. Його вироби — це частина повсякденного життя, створена руками майстра, який працював чесно й від душі.
Та найбільша цінність Валерія в тому, ким він є. Спокійний, привітний, урівноважений. Його усмішка завжди лагідна, а голос — такий, що знімає тривогу. Він уміє слухати. Уміє підтримати. Уміє мовчати, коли потрібно.
Про нього говорять із теплом. Як про людину, яка ніколи не відмовляє в допомозі. Як про майстра, якому довіряють. Як про чоловіка, якого поважають.
Для Валерія найбільшою гордістю та сенсом життя є онуки. Живе думками про своїх трьох хлопчиків, мріє про їхнє майбутнє, радіє кожній дрібниці, пов’язаній із ними. Він говорить про них із любов’ю та світлом в очах. У цих розповідях звучить надія, батьківська мудрість і справжня дідусева ніжність.
Сьогодні його рідні живуть у режимі очікування. Вони чекають на дзвінок. На повідомлення. На будь-яку звістку. Навіть найменшу. Чекають із надією, що одного дня пролунає голос Захисника, якого так бракує.
Чекання — це біль. Але це й любов.
Чекання — це надія, яка не згасає.
Його відсутність — відчутна. Але його присутність — теж поруч. У спогадах, що живуть у серцях знайомих і друзів.
Коли торкаєшся речей, зроблених його руками, здається, ніби торкаєшся частинки його душі. Бо справжній майстер залишає у своїй роботі ще й тепло.
Ми чекаємо разом із родиною.
Ми віримо разом із близькими..
Бо голоси зниклих Героїв не мовчать. Вони звучать у серцях. У пам’яті. У надії.
