Сьогоднішня наша історія про воїна із Лебедина Халімона Максима Григоровича, позивний «МАКС», 12.08.1994 р.н.
Макс — справедливий, чесний, добрий. За цими простими словами — цілий світ світла. Він із тих людей, до яких щиро тягнуться всі. Йому не потрібно багато часу, щоб стати своїм. Кілька хвилин розмови, щира усмішка, уважний погляд і вже відчуваєш, що перед тобою людина з відкритою душею.
Він легко знаходить спільну мову з кожним. Із старшими говорить із повагою, із ровесниками — на рівних, із дітьми — просто й щиро, ніби сам зберігає в серці ту дитячу безпосередність і безтурботність. Дітвора тягнеться до нього, бо відчуває, що він справжній. Дорослі цінують його за надійність і щирість. Друзі знають: Максим завжди підставить плече і знайде слова підтримки.
Він уміє слухати так, що хочеться говорити. Уміє підтримати так, що з’являються сили жити й боротися. Його жарти лікують втому, усмішка зігріває, бо цей хлопець має щиру душу й добре серце — велике, відкрите для кожного.
Боляче усвідомлювати, що таким молодим нині довелося брати до рук зброю, що ці юні очі бачать пекло війни.
Сьогодні Максим — зниклий безвісти. І ця невідомість болить, нестерпно болить рідним, друзям, близьким — усім, кого зігріло добре Максимове серце. Та вони не втрачають віри. Вони чекають. Моляться. Щиро вірять у повернення найріднішої людини додому живим і неушкодженим.
«Максиме, ти нам дуже потрібен! Ми тебе любимо і чекаємо», — з болем у серці, зі сльозами на очах говорять сестра, племінник, мама, тато, дідусь і зять. Масима чекають у рідному Лебедині, у Шполі. Уся наша громада підносить молитви за тебе і кожного полоненого та зниклого безвісти жителя громади.
Хлопці, повертайтеся! Віримо! Чекаємо!
#ГолосиЗниклих
