Сьогодні у циклі «Голоси зниклих» розповідаємо історію нашого земляка Юрія Петровича Лозового, 13.08.1973 р.н.
У війни багато облич. Одне з найболючіших — невідомість. Коли немає звістки, коли тиша розриває серце, а надія стає єдиною опорою для рідних. Сьогодні у циклі «Голоси зниклих» розповідаємо історію нашого земляка Юрія Петровича Лозового, 13.08.1973 р.н. Його життєва дорога почалася у Василькові, де Юрій закінчив школу, виріс і сформувався як працьовита, відповідальна, добра, щира людина. Після навчання відслужив в армії, потім працював у рідному селі. Не боявся жодної роботи — трудився і за кордоном, щоб підтримати рідних та придбати власне житло у Шполі. Будував плани на майбутнє, мріяв. Разом із вірними синами й доньками України Юрій став на її захист. Із 2023 р. в лавах ЗСУ він мужньо протистоїть ворожій навалі. Із 19 квітня 2024 р. Юрій вважається зниклим безвісти. Ця звістка відлунює нелюдським болем у змученому невідомістю материнському серці. Відтоді день за днем, ніч за ніччю вона живе у тривожному очікуванні новин. Кожен дзвінок, кожне повідомлення змушує її завмирати. «Мама чекає», — ці два слова сьогодні вміщують цілий всесвіт надії. Вона звертається до Бога в щирій молитві, просить щоб її син повернувся додому живим. Адже для матері не існує часу очікування. Є лише любов, сильніша за страх і невідомість.Історія кожного зниклого безвісти — це життя, доля, любов і надія рідних. Уся Шполянська громада теж вірить і сподівається, що Юрій обов’язково знайдеться, переступить поріг рідного дому й міцно обійме матусю, яка його чекає й чекатиме стільки, скільки буде потрібно.
