Сьогодні Володимир вважається зниклим безвісти. Але для сім’ї він поруч.
Війна вміє красти не лише життя, а й спокій тих, хто залишився чекати, розмиваючи кордони між надією та відчаєм у новій історії про воїна, чиє ім’я ми не маємо права забути. Пантелеєнко Володимир Володимирович, позивний «Шпола», 19.05.1973 р.н.
Народився в Шполі. Звідси й ім’я — позивний, відколи на війні. Для тих, хто близько його знає, це слово означає набагато більше: доброту, людяність, уважність і готовність прийти на допомогу.
Усі, хто знає Володимира, говорять про нього з повагою і теплом. Для когось він надійний друг, для когось — людина, яка завжди підтримає у найважчу хвилину, а для декого він став тим, хто врятував життя.
Та попри війну, службу і всі труднощі, на першому місці для нього завжди сім’я. Рідні — його сила й підтримка. А для них він — опора, надія, допомога.
Єдине, чого він боявся, — побачити свого сина на війні поруч із собою. Як батько він мріє про інше життя для дітей, але доля склалася так, що вони несуть службу лише за кілька кілометрів один від одного. І для Володимира це не тільки фронт, а й постійна батьківська тривога за дитину.
Він ніколи не відмовляє в допомозі. До нього звертаються побратими — і він іде навіть тоді, коли це небезпечно. Він витягує поранених, ділиться власними турнікетами, ризикуючи життям. Бо для нього важливо, щоб усі побратими змогли повернувся додому до своїх родин.
Удома на Володимира дуже чекають дружина, яка знає його краще за всіх, проходить разом із ним роки життя, радості й випробувань. Для неї він — коханий чоловік, із яким пов’язані найсвітліші мрії, тепло дому й усе життя. Вона щодня живе вірою в те, що знову почує його голос, побачить його усмішку і зможе обійняти. Її очікування тихе, але дуже сильне й болюче, бо любов і надія не дозволяють навіть на мить перестати чекати.
Його чекають діти, за яких батьківське серце завжди хвилюється. Вони знають, якою людиною є їхній батько: сильним, справедливим, готовим віддати останнє за інших.
Син робить усе можливе, щоб наблизити день зустрічі: шукає інформацію, не опускає руки й вірить. Бо для нього Володимир не лише захисник і воїн, а передусім батько, на якого він рівняється і повернення якого додому дуже чекає.
Донька робить усе можливе й неможливе, щоб у батька та брата було все необхідне: амуніція, ліки, підтримка. Вона хвилюється, шукає, допомагає, вірить і всіма силами намагається наблизити той день, коли знову зможе обійняти їх.
Сьогодні Володимир вважається зниклим безвісти. Але для сім’ї він поруч. Такі люди не зникають. Такі люди повертаються. Адже вдома його дуже люблять. І дуже чекають.
#ГолосиЗниклих
