На перехресті вулиць Таранця та Лозуватської знову зібралися ті, кому не байдуже
Тут, серед звичного міського руху, звучать голоси рідних, друзів, мешканців громади, звучать голосно, не даючи світові забути страшну правду, промовлячи за тих, хто перебуває у полоні чи зник безвісти. Акція «Не мовчи! Полон убиває!» не припиняється 37 субот поспіль, бо не стихає людський біль. Вона прорізає буденність, як крик, який неможливо ігнорувати.
У руках — державні прапори, що тріпочуть на вітрі, мов серця тих, хто чекає. Поруч — плакати, написані фарбою і наповнені докором у бік тих, кому байдуже: «Їх катують. Тобі ок?», та невимовною тугою: «Чекаємо… Віримо… Любимо». На банерах і світлинах — обличчя захисників: усміхнені, серйозні, рідні. Кожен погляд ніби запитує: «Ти пам’ятаєш про мене?» Щосуботи на цьому місці сили ми розуміємо, що за сухими словами «полон» і «зниклий безвісти» стоять долі, родини, життя, які застигли між відчаєм і надією. Тут серце громади б’ється в унісон із тими, хто чекає повернення найрідніших додому живими.
І поки ці люди стоять разом, тримаючи в руках пам’ять і віру, їхні голоси стають сильнішим за тишу. Бо мовчання — це забуття. А пам’ять і небайдужість — це крок до повернення тих, хто досі не вдома.
Долучаймося до цієї ініціативи активніше, адже для кожного присутнього тут, для кожного полоненого і зниклого безвісти наша підтримка важлива. Борімось за них так, як вони боролись за нас!
#НЕ_МОВЧИ_ПОЛОН_ВБИВАЄ
