У рубриці «Голоси зниклих» продовжуємо розповідати про тих, чиї імена щодня звучать у молитвах і тиші очікування
Сьогодні — про Прудиуса Миколу Петровича, воїна-земляка, зниклого безвісти.
Микола народився 19 грудня 1977 року в селі Лозуватка. Тут минули його дитинство і юність, сформувався характер — спокійний, працьовитий, надійний. Після закінчення школи здобув професію водія, згодом відслужив строкову службу в армії. Прагнучи глибших знань, вступив до Тальянківського агротехнічного фахового коледжу, де опанував фах зоотехніка. Повернувшись у рідне село, працював на фермі помічником ветлікаря, там, де потрібні терпіння, уважність і добре серце.
Коли місцеве господарство припинило існування, Микола поїхав у Київ, працював на будівництві. Як і багато українців, шукав можливість чесною працею забезпечити себе й підтримати рідних. Та де б не був, серцем залишався вдома, у Лозуватці, поруч із мамою та людьми, яких знав усе життя.
У 2023 році Микола став на захист України. Без гучних слів, без пафосу, так як жив: відповідально й по-справжньому. Із 2025 року його шлях огорнула невідомість. Сьогодні він має статус зниклого безвісти.
Мама Ніна Дмитрівна звертається до сина щомиті: «Рідний, моя душа, мій синочку, дай знати про себе, дай вісточку! Я так чекаю тебе! Не можу без твого голосу, без твоєї турботи!». У цих словах уся материнська любов, уся надія, що не згасає ні вдень, ні вночі.
Разом із мамою чекає сестра, чекає вся громада. Чекає мовчки, гідно, з вірою. Бо за кожним таким іменем — історія військового шляху, життя людини, знайомої кожному: сусіда, однокласника, товариша по роботі. Людини, яка вміла допомогти, підтримати, підставити плече.
Рубрика «Голоси зниклих» — це спосіб не дозволити тиші поглинути імена. Це наш спільний обов’язок: пам’ятати, говорити, вірити. Бо поки звучить ім’я, поки його чекають, поки за нього моляться, живе надія на повернення.
#ГолосиЗниклих
