У ці дні, коли минає 40 років від катастрофи на Чорнобильській АЕС, повертаємося до історій людей, які першими зайшли туди, де не було ні чітких інструкцій, ні розуміння масштабу лиха
Лише обов’язок. Тільки тиша покинутих вулиць. Лише невидима небезпека, що осідала на шкірі й у легенях. Серед таких сміливців Олександр Станіславович Рогозінський.
Після навчання він, як і тисячі молодих фахівців, відпрацьовував згідно з розподілом. Разом із дружиною Тетяною їх направили в Чорнобиль, де він працював водієм, а вона бухгалтером. 26 квітня, повертаючись із Києва до Прип’яті, Олександра ледь пропустили через кордони перекриттів. «Дуже бахнуло, чорний дим валив», — сказав охоронник. Наступного ранку місто вже було стиснуте кільцем пожежників і міліції.
Небезпеку усвідомлювали без слів. Коли бачили, як керівники вивозять дітей, але самі залишаються на роботі, стало зрозуміло, що трапилося щось надзвичайне.
1 травня люди ще вийшли на парад. 2-го розпочалася евакуація. Сказали: на три дні, беріть лише документи. Проте повернення не сталося. Поки частина сімей евакуйовувалися, дружина Олександра разом з іншими жінками вантажила мішки з піском у вертольоти, їх потім скидали на реактор, намагаючись «заглушити» пекло. Олександр продовжував працювати водієм. Але евакуювали і їх, родина оселилася в Мар’янівці, у батьків дружини, як виявилося — назавжди.
У січні 1987 року Олександр поїхав на Чорнобильську АЕС вже добровольцем, знову водієм. Морози сягали мінус 30, дороги скувала крига, машини глохли, водії підбирали одне одного, аби не замерзнути. Дозиметр, який жартома називали «брехуном», тріщав дедалі гучніше, чим ближче до станції. І цей тріск роз’їдав нерви сильніше за холод. Тоді ще не розуміли, що сухість у роті, першіння в горлі, стрибки тиску — початок невиліковних хвороб. Із того часу й він, і дружина — гіпертоніки.
«Психологічно було найважче, — згадує він. — Десятьох із нашої частини відправили додому: так накрутили себе, що ліки не допомагали». «Життя минає швидко, — каже Олександр Станіславович. — Але те, що було там, у пам’яті назавжди». Це пам’ять про невидимого ворога і про людей, які, не вагаючись, стали на його шляху.
«Подивіться серіал «Chernobyl», — звертається Олександр Станіславович до молоді. — Там усе так, як було». І додає: «Пам’ять про ті події — навіки. Вона тріщить у голові, як той дозиметр біля станції. Пам’ятайте про Чорнобиль і бережіть життя. Бо пам’ять — це теж форма захисту».
