#ГолосиЗниклих
Сьогодні в рубриці #ГолосиЗниклих — історія, що болить і не відпускає. Історія про нашого земляка з Лебедина Максима Железкова. Про людину світлу, енергійну, життєлюбну… Він із тих людей, про яких кажуть «золоті руки й велике серце» Про сина, брата, друга, якого дуже чекають удома.
Максим народився 18 червня 1987 року. Змалку звик до праці, не цурався жодної роботи, брався за все з охотою і завзяттям. Працював у компанії «ЛНЗ». Здається, він уміє все. У його погляді — допитливість, а в серці — велика любов до рідних: до братів, сестри Валентини, мами Олени. У його словах завжди звучала рішучість і відповідальність. Одного разу він сказав рідним: «Я одягну форму й піду воювати, як брати. Я захищатиму Україну». І в цих словах велика внутрішня сила.
Сьогодні про Максима говорять пошепки і з надією. Він сниться мамі. Каже, що живий, що сидить у темному, холодному підвалі і дуже хоче додому. Якось наснилося, що до хати зайшли військові й сказали: «Шукайте свого сина серед живих». Потім зайшов він. Максим. Рідний, живий. Ці сни — ниточка надії, за яку міцно тримається вистраждане материнське серце.
Його дуже чекають удома найрідніші, а тітки Алла, Наталія й Надія з родинами щодня з тривогою і вірою звертаються до них лише з одним запитанням, яке не дає спокою: «Чи є хоч якась звісточка про Максима?..»
Мамині слова крізь сльози звучать, як молитва: «Синочку, ріднесенький, люблю тебе безмежно … 7 липня мені буде 60… Приїжджай на ювілей до мами, будь ласка! Більше нічого не хочу — тільки тебе обійняти. Повертайся. Ми дуже чекаємо. Якби ти тільки подзвонив і сказав: «Мамо, я їду додому», то бігла б тобі назустріч босоніж стільки, скільки потрібно…»
Рідні відчувають, що їхній Воїн живий — і цього достатньо, щоб триматися, щоб чекати, щоб не відступати. Доки є ця віра — живе надія.
І зустріч буде. Обов’язково буде.
Максиме, тебе чекають рідні і вся Шполянська громада. Щиро сподіваємось на твоє якнайшвидше повернення додому.
Світло неодмінно переможе темряву.
