Не мовчи! Полон вбиває!
13 червня 2026 року на перехресті вулиць Таранця та Лозуватської у Шполі знову зібралися люди зі Шполянської та сусідніх громад. Уже 45-ту суботу поспіль це місце стає точкою болю, надії та незламної віри. Тут зустрічаються ті, кого об’єднала одна спільна доля, — тривожне очікування звістки від рідних, які перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти.
За цей час ми стали великою родиною. Родиною, яку згуртували не свята й урочистості, а біль розлуки, довгі дні і ще довші ночі невідомості та нескінченне чекання. Щосуботи тут майорять синьо-жовті прапори, рідні тримають у руках світлини, банери із фото захисників, а в очах матерів, дружин, дітей, батьків, братів і сестер живе одна мрія — побачити своїх найдорожчих удома.
Можливо, хтось із вас думає: «Я прийшов би на акцію, але надворі надто спекотно чи йде дощ». Але задумайтеся на хвилинку: спека минає, так само, як і злива закінчується, а полон триває. Він виснажує, руйнує, забирає сили й надію. Іще страшнішою за спеку і за дощ, за будь-які природні явища є байдужість.
Коли ми стаємо поруч із тими, хто тримає в руках портрети своїх синів, чоловіків, братів, наша присутність набуває особливого значення. Вона стає підтримкою без слів, обіймами доброти для тих, чиї серця щосекунди стискає невідомість.
Щиру вдячність учасники акції завжди висловлюють водіям, які сигналять на знак підтримки. Кожен такий сигнал — це голос солідарності, нагадування про те, що суспільство не забуває про своїх Героїв і їхні родини.
Поруч із рідними полонених та зниклих безвісти військових щосуботи стоять друзі, ветерани, волонтери, представники влади та громадських організацій. Незмінно підтримують акцію настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці ієрей Роман Саломатін та його помічник Олександр Александров. Їхня присутність додає людям сил не втрачати віру навіть у найважчі хвилини.
Тож не біймося літньої спеки, дощу чи втоми. Приходьмо наступної суботи. Ставаймо частиною мовчання, яке звучить голосніше за тисячі слів. Даруймо підтримку тим, хто живе між надією і болем.
Ми чекаємо. Ми віримо. Ми не перестанемо нагадувати світові про тих, хто досі не вдома.
