Сьогодні ми додаємо ще одну сторінку до книги розповідей про захисників-земляків
Є історії, які не мають завершення. Вони тривають щодня — у молитвах матерів, у спогадах рідних, у поглядах, спрямованих на дорогу, що веде до рідного дому. Саме такою є історія Андрія Панасюка, воїна, якого чекають і вірять у його повернення.
Сьогодні ми додаємо ще одну сторінку до книги розповідей про захисників-земляків. Це історії про мужність і незламність, про любов, яка сильніша за відстань, невідомість і час.
Андрій Васильович Панасюк народився 11 грудня 1982 року в селі Лип’янка. Тут минули його дитинство і юність, тут він зробив перші кроки до майбутнього. Закінчив Лип’янську школу, а згодом здобув освіту в Київському національному університеті цивільної авіації.
Доля подарувала йому можливість побачити світ. До початку повномасштабного вторгнення Андрій працював у Бориспільському аеропорту «Роза вітрів». Разом з екіпажами він побував у десятках країн світу. За роки роботи відвідав близько вісімдесяти держав, знайомився з культурою, традиціями та побутом різних народів.
Проте, якими б далекими не були маршрути, його серце завжди поверталося додому. До рідної Лип’янки, до батьківської оселі, до тихих сільських світанків над водоймою. Приїжджаючи до батьків, він неодмінно знаходив час для риболовлі. Саме тут, серед знайомих із дитинства краєвидів, знаходив спокій і відпочинок від міської метушні. Добрий, щирий, людина, яка завжди готова підтримати, допомогти словом і ділом. Андрія поважають колеги, цінують друзі, люблять близькі.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Андрій не залишився осторонь. Як і тисячі українців, він став на захист своєї держави. Без вагань змінив цивільне життя на військову службу, адже розумів: майбутнє України залежить від кожного, хто готовий боронити її свободу.
Сьогодні його ім’я серед тих, кого офіційно вважають безвісти зниклими. Але для рідних цей статус не став вироком, вони чекають, чекають щодня, щогодини, щохвилини. «Сину, Андрійку, як тільки ти переступиш поріг рідного дому, я більше нікуди тебе не відпущу. Обійму так сильно, як ще ніколи не обіймала. Люблю тебе, мій рідний, безмежно», — крізь сльози говорить мама Любов Панасюк.
У цих словах біль тисяч українських матерів, які живуть надією. Надією, що одного дня двері відчиняться, пролунають знайомі кроки, і найрідніша людина повернеться додому. Разом із родиною чекає й громада. Чекає на добрі новини, на повернення свого земляка, на зустріч, яка неодмінно повинна відбутися.
