Минуло два роки. Сімсот тридцять днів очікування, молитви й віри
18 липня стало для родини Івана Горбенка днем, який змінив усе. Саме цього дня два роки тому вони дізналися, що Іван зник безвісти під час захисту України.
Для когось час лікує. Для тих, хто чекає своїх рідних, він лише вчить жити з невідомістю. Але не забирає головного — надії.
Щодня дружина, два сини, сестра, мама й тато подумки повертаються до однієї мрії. Відчиняються двері. На порозі стоїть Іван. Мама вже поспішає на кухню готувати його улюблені пельмені та чебуреки. Сини, радісно перебивають один одного, прагнуть розповісти все, що сталося за ці два роки. Батько мовчки потискає руку синові, сестра не стримує сліз, а дружина знаходить спокій в довгоочікуваних обіймах. У цій зустрічі буде все те, чого так бракує сьогодні, тепло, любов і відчуття дому.
Такі мрії допомагають жити. Вони не дозволяють опустити руки й підтримують тоді, коли сили майже вичерпуються.
Разом із родиною Івана Горбенка чекає вся громада. Ми віримо, що кожна історія українського воїна, який нині вважається зниклим безвісти, повинна завершитися поверненням до рідних. Бо вдома завжди чекають. І поки є віра, надія живе. Чекаємо Івана. Чекаємо всіх наших захисників.
#ГолосиЗниклих
