Іще одна історія рубрики «Голоси зниклих»
Сергій — люблячий чоловік, турботливий батько двох доньок і сина. Для своєї родини він завжди був і залишається міцною опорою, людиною, поруч із якою не страшні жодні життєві випробування. Добрий, щирий, працьовитий і справедливий. Він ніколи не проходив повз чужу біду, завжди знаходив сили підтримати, допомогти, підставити плече тому, хто цього потребував.
Ця розповідь про жителя с. Бурти Сергія Царинника, 15.04.1977 р.н.
Є справа, яка надихає Сергія і приносить йому радість, — це техніка. Трактори, комбайни, інструменти, будь-які механізми для нього не залізо, а цілий світ, який він розуміє і любить. Його золоті руки можуть вдихнути нове життя майже в будь-яку машину. Для нього не існує безвихідних ситуацій — лише завдання, які потрібно терпляче й наполегливо виконати. Це його покликання і пристрасть.
Сергій без вагань став на захист Батьківщини у страшний для неї час. Він добровільно пішов боронити рідну землю, залишивши вдома найдорожчих людей, заради яких і взяв до рук зброю.
28 серпня 2025 року зв’язок із ним обірвався. Сергій зник безвісти під час виконання бойового завдання.
Відтоді для його родини час ніби зупинився. Усі дні стали схожими між собою, бо в них є лише невідомість і тиша. Дружина щомиті чекає на свого коханого чоловіка. Доньки й син — на найкращого у світі тата, який завжди знаходив потрібні слова, умів розвіяти будь-який смуток, міцно обійняти й подарувати відчуття тепла та захищеності. Кожен телефонний дзвінок, кожне повідомлення змушують серце битися швидше — раптом це він… Раптом пролунають найзаповітніші слова: «Я їду додому. Зустрічайте!»
Дружина не перестає подумки звертатися до Сергія:
«Коханий, ми з дітьми дуже чекаємо на тебе. Усе вдома нагадує про тебе. Нам так не вистачає твоєї посмішки, жартів, голосу, твоїх теплих обіймів. Ми віримо, що ти живий. Ми не перестанемо чекати ні на мить. Повертайся додому. Ми дуже тебе любимо…»
І в цих словах — уся її душа, уся глибина болю й незламної віри.
«Моє життя — у ньому. Без нього я не можу дихати, не можу жити, не можу спати. Без нього світ ніби втратив свої барви. Але я житиму надією, бо вірю: він повернеться. І одного дня я знову зможу обійняти найдорожчу людину…»
Разом із родиною Сергія чекаємо на добру звістку й ми. Віримо, що дочекаємось. Нехай Господь береже наших Захисників і допоможе кожному полоненому й зниклому безвісти повернутися додому — туди, де їх безмежно люблять і чекають.
