Серпень у розпалі. Повітря тремтить від спеки, а щосуботи на перехресті вулиць Таранця та Лозуватської збираються ті, кого не зупиняють ні палюче сонце, ні втома, ні час. Уже 53 суботи поспіль це місце є осередком віри, болю і незламної надії
Тут стоять поруч матері й батьки, дружини й чоловіки, діти, брати й сестри тих, хто перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти. Поруч із ними — ветерани російсько-української війни, представники громадських організацій, працівники міської ради, молодь, небайдужі жителі Шполянської та сусідніх громад. Незмінно підтримують учасників акції настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Роман Саломатін та учень Шполянського ліцею №1 Олександр Александров.
Тут міцніють руки підтримки, знаходяться слова, котрі допомагають вистояти, і щирі обійми, які хоча б на мить полегшують невимовний біль. Іноді достатньо навіть допомогти потримати банер під поривами вітру, щоб людина відчула: вона не самотня у своїй біді.
Щосуботи, з 12:00 до 13:00, це перехрестя перетворюється на місце, де ціна кожного тихого світанку відчувається по-особливому. Тут мовчання говорить голосніше за будь-які промови. Тут у кожному погляді живе одна мрія — дочекатися.
Усі, хто приходить сюди, мають напохитну віру в те, що настане день, коли полонені й зниклі безвісти повернуться додому, переступлять рідний поріг, міцно обіймуть своїх найдорожчих і скажуть слова, яких так довго чекають їхні родини: «Я вдома».
Поки цього не сталося, ми не маємо права мовчати. Родини наших Захисників щодня живуть між надією і невідомістю. Вони потребують нашої присутності, підтримки, єдності. Адже їхні рідні зникли безвісти або потрапили в полон, захищаючи кожного з нас.
Тож не залишаймося осторонь. Приходьмо щосуботи. Станьмо поруч. Нехай кожен наш крок, прапор, плакат, сигнал підтримки нагадують: Ми пам’ятаємо. Ми боремося за кожного Захисника.
Хлопці, повертайтеся живими і неушкодженими.
Молимось. Віримо. Дочекаємось.
