#памʼять
21 вересня 2026 року виповнюється перший рік із дня страшної втрати для родини, Лебедина і всієї Шполянської громади. Рік тому на полі бою загинув мужній Воїн Євгеній Крамаренко. Згадаймо Героя, подумки помолившись за його світлу душу.
Крамаренко Євгеній Петрович народився 13 червня 1992 року на Харківщині. Коли йому виповнилося шість років, родина переїхала в Лебедин, де й минули його дитячі та юнацькі роки. Навчався в місцевій школі, де його пам’ятають як добру, щиру та життєрадісну людину. Потім служив в армії, навчався в автодорожньому закладі в Харкові. Згодом продовжив освіту в Одесі, де здобув професію поліцейського. Служив у поліції в Тальному. Саме тут він зустрів свою майбутню дружину Олександру. Їх поєднало кохання, взаємна підтримка та спільні мрії. У 2016 році вони одружилися, того ж року в їхній родині народилася донечка Варвара.
У 2015 р. Євгеній брав участь у бойових діях в зоні АТО, захищаючи Україну. Згодом родина переїхала до Черкас, де він продовжив працювати і будувати життя разом зі своєю сім’єю.
У 2024 році Євгеній приєднався до стрілецького батальйону «Чорна ласка» і знову став на захист України. Брав участь у розмінуванні на Херсонщині, ризикуючи власним життям заради безпеки інших.
Загинув хоробрий оборонець 21 вересня 2025 року в м. Костянтинівка, захищаючи свободу та незалежність України.
Спогади колег по службі: «Життєвий шлях Євгенія Крамаренка став символом вірності присязі та безмежної любові до Батьківщини. Досвідчений офіцер, який боронив Україну ще з 2015 року, брав участь у стабілізаційних заходах на деокупованій Херсонщині, завжди був зразком людяності. Женя вмів поєднувати сувору дисципліну професіонала з неймовірною ніжністю люблячого батька та сина.
Свій професійний шлях у лавах поліції Євгеній розпочав у 2013 році. Обіймав різні посади: працював в ізоляторі тимчасового тримання, тренінговому центрі в управлінні «Корпусу оперативно-раптової дії». На всіх посадах демонстрував високу відповідальність та відданість справі.
Восени 2024 р., маючи за плечима багаторічний досвід служби, він вирішив долучитися до батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Черкаській області. Це був крок чоловіка-професіонала, який не міг залишатися осторонь у важкі для країни часи. У складі стрілецького батальйону брав безпосередню участь у бойових діях, опанувавши один із найскладніших та найважливіших напрямків сучасної війни — роботу з безпілотними літальними апаратами. Гострий розум та технічна вправність дали йому можливість бути «очима» підрозділу, вчасно виявляти небезпеку та ефективно вражати ворога.
«Женя хотів долучитися до оборони нашої держави, тож після навчання вирушили на Донецький напрямок. Там ми проводили спільні операції з оборони нашої держави. Разом були на позиціях. Женя був пілотом FPV-дрона та гексакоптера-бомбера «Вампір». Виконував логістичні завдання та проводив бомбардування позицій противника», — розповідає Ростислав, побратим Євгенія.
Попри суворі будні на передовій та постійну небезпеку, Женя завжди думками був із рідними. У ті нечасті моменти, коли йому вдавалося побути вдома, він відкладав усі справи, щоб стати люблячим батьком і турботливим сином. Ці короткі хвилини сімейного затишку були для нього найбільшою нагородою та джерелом сили, а для родини — найщасливішим часом, який тепер назавжди залишиться в пам’яті.
Євгеній Петрович був людиною, яка дуже любила життя, свою родину і свою Батьківщину. Він завжди був готовий допомогти іншим, не боявся відповідальності та складних завдань».
«Родина для Жені була всім. Він дуже любив їх обох: дружину Сашуньку й донечку Варюшу. «Квіточки. Мої квітульки», — називав він своїх дівчаток. Був дуже хорошим батьком», — розповідають батьки Євгенія.
Спогади Ольги Музиченко-Губи: «Женя для мене був і залишиться назавжди особливою людиною. Разом пройшли наші шкільні роки, хоча ми не однокласники. Навіть коли стали студентами, то наше спілкування не припинялося. Під час кожної зустрічі завжди багато говорили, розповідали один одному про плани на життя і ділились якимись таємницями. Коли була можливість списувались/зідзвонювались. Женя полюбляв дивитись мультики і ті, які йому дуже подобались, рекомендував переглянути. Казав: «Оля, візьми малого і подивіться мультик, проведіть разом час!». Він завжди говорив, що робимо важливу справу: учимо дітей, виховуємо майбутні покоління українців і не допускаємо, щоб наших загиблих захисників забували (це стосувалось відкриття Алеї Слави в Лебедині). Одного разу він до мене подзвонив, говорили про всіляке і він запитав, що коли його не стане, чи буде його фото в школі. Життя склалося так, що фото мого друга з’явилося і в ліцеї, і на Алеї Слави. Дуже не вистачає його, не віриться і не повіриться, що Женя загинув.
Назавжди в серці і думках!
Світла пам’ять і царство небесне Крамаренку Євгенію Петровичу…»
Спочивай із янголами, мужній Воїне. Спомин про тебе житиме в серцях майбутніх поколінь.
Вічна пам’ять.
