12 вересня виповнюється рік відтоді, як загинув молодий, відважний шполянин Владислав Вадимович Андрущенко, старший солдат, командир відділення, командир екіпажу безпілотних літальних комплексів відділення взводу безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів механізованого батальйону.
Владислав Андрущенко народився 11 серпня 1998 р. Навчався у Шполянському ліцеї №3. У 2019 р., до призову на строкову військову службу, закінчив 3-й курс Київської національної академії внутрішніх справ. У 2020 р. вступив на заочну форму навчання до Східноєвропейського університету економіки і менеджменту імені Рауфа Аблязова, який закінчив у 2022 р., отримавши вищу освіту за спеціальністю «Юриспруденція». На початку 2024 р. пройшов курси лідерства та фахову підготовку на звання молодшого сержанта згідно зі стандартами НАТО.
Про сина розповідає мама Лариса Андрущенко: «Повномасштабне вторгнення застало нашого Влада на Сході, а старший син Вадим на другий день війни пішов добровольцем у військкомат, і вже 5 березня отримав повістку, тиждень не було зі старшим зв’язку, а потім зателефонував. Наші діти були в декількох кілометрах один від одного, під Бахмутом. Відтоді менший допомагав старшому, бо мав військовий досвід з 2019 р. Вони підтримували один одного, а ми, батьки, були їм надійною опорою. Щоранку й щовечора молилися, щоб Матінка Божа берегла наших синочків.
За два місяці до загибелі Влад приїздив у відпустку. Я просила, щоб залишився (мамине серце вже тоді відчувало біду), на що син відповів: «Ма, все буде добре». Коли проводжали його, він нас обійняв і сказав: «Ма, па, я вас сильно люблю».
12 вересня 2025 року — найстрашніша дата для нас. Згасло сонце, небо впало, земля похитнулася. Нам повідомили про загибель Владусі.
Наша родина погано пам’ятає поховання, до останнього не вірили.. Не віримо й тепер, усе чекаємо дзвінка. Щовечора лягаємо спати і просимо, щоб прийшов до нас уві сні, а вранці, розплющивши очі, бачимо, як син дивиться на нас із фото, і розуміємо: «Владусі немає…»
Так триває вже рік. Не за нашою згодою сина поховали в Черкасах на Алеї Героїв. Поруч похований його побратим Артем, який загинув на півтора роки раніше. Двічі, а то й тричі на тиждень ми їдемо до нашого Владусі. Там же, поруч із сином, ми відзначаємо всі знаменні дати.
Я не знала, як він загинув. Розум відмовлявся прийняти це. Чоловік і старший син знали… А через три місяці я, гортаючи сторінки соцмережі Фейсбук, натрапила на відео, яке зняли журналісти з Ірпеня. Там був банер з військовим Богданом Івановим, а поруч — повітряні кульки. У той день йому мало виповнитися 27 років. Подивилася, що дати загибелі і населений пункт співпадають: 12.09.2025 р., Донецька обл., Краматорський район, н.п. Зарічне, оператор БПЛА, а наш Владуся був командиром підрозділу БПЛА. Так я знайшла маму його побратима. Наші найдорожчі сини загинули разом. Я написала їй в приватні повідомлення о 21:00, і вже о 23:00 вона мені зателефонувала і перше, що я почула, були слова: «Це мама Скайнета?» (позивний нашого синочка). «Так», — відповіла я… І тоді я дізналася, як загинули наші діти, які були вдвох на позиції. На їхню позицію зайшла ворожа ДРГ. Бій був жорстоким і нерівним, наші діти відбивалися стільки, скільки їм стало сил… Владу навіки 27, Богдану навіки 26…
У ту рокову і страшну мить, напевно, «Мамо» встиг сказати…
Не чула я… Душа болить… Не змогла сина врятувати…
Ми довго розмовляли і плакали обоє… Олічка (так звати маму побратима, з яким загинув наш синуля) втратила єдиного сина. З тих пір ми підтримуємо зв’язок, але не так часто, як перші два місяці, тому що повертаємось в ту страшну дату, яка зупинила життєвий шлях наших найдорожчих дітей, і плачемо обоє. Олічка приїздила на могилу нашого синочка. Коли закінчиться війна, ми обов’язково поїдемо на місце, де загинули наші діти.
Підрозділ БПЛА, в якому наш Владуся був командиром, тепер носить шеврони з позивним нашого сина, які нам виготовили на замовлення на його земний День народження. А ще ми з чоловіком написали вірш сину на пам’ятник, але нам відмовлено в його публікуванні на надгробку…
Ти в шелесті вітру, Ти в променях сонця,
В краплинах роси і у співі пташок.
Ти в нашому серці і в наших молитвах,
Наш Ангел Небесний, наш Влад, наш синок.
Як птах, ти сину, в небо полетів,
Без тебе, рідний, світ нам похмурів.
Без тебе, сонечко, так важко жити,
Тебе ми вічно будемо любити.
Мамине сонце! Папина гордість! Найкращий брат!
Ця дата 12.09.2025 р. вирвала в нашої родини серце, ми з чоловіком втратили нашого меншого синочка, старший син — найкращого брата у світі. Нам не вистачає його «Все буде добре», «Все норм», і єдина думка, з якою ми тепер живемо, це та, що колись ми зустрінемося з нашим Владом. А допоки ми будемо нести пам’ять про нього, бо найстрашніше для батьків слово «Був».
Жоден з батьків, які поховали свою дитину, яка загинула, захищаючи країну, не гордиться тим, що її син — Герой, бо вони хотіли бачити його живим і щасливим, мати онуків, а кожен Герой у пікселі мріяв мати дітей, дивитись, як вони ростуть.
Кожен з них жити заслужив.
Боюсь!!! Боюсь, щоб їх могили не минали,
Коли не стане їх батьків….
Пам’ятайте ціну свободи!!!
Нагороди нашого сина: медаль «Ветеран війни, учасник бойових дій» (2020); відзнака «Учасник Київського параду» (2021); відзнака Президента України «За оборону України» (05.08.2022); медаль «Хрест 60-ї ОМБр» (25.09.2024); орден «За мужність» ІІІ ступеня (30.03.2026, посмертно). Наш син мріяв стати офіцером сильної, оновленої і непереможної Української Армії.
Наша родина вдячна кожному, хто підтримав нас в ті страшні, дні, коли загинув наш Владуся. Ми й досі не дивились фото і відео з похорону, які для нас зробили дівчатка Лариса і Люда (боялись, що не витримаємо). Ми все ще чекаємо нашого Владусю (так зверталася я до сина завжди). Тепер наш Влад — Янгол, ми молимося за нього на землі, а він оберігає нас з неба.
Цього року на день народження старший син подарував мені орден Матері Бійця. Хотіли зробити це разом із Владом, але не судилося… Тож це найцінніший подарунок від сина Вадима і сина-Янгола Владусі.
Герої не вмирають, доки пам’ять про них жива!»
Своїми спогадами ділиться Сергій Ч., під керівництвом якого певний час проходив службу Владислав Андрущенко: «Влад — молодий, активний, інтелігентний і вихований. Грамотний, щирий, завжди усміхнений, він умів дарувати людям гарний настрій і залишати по собі тепле враження.
Це була людина, на яку завжди можна було покластися. Відповідальний і вірний слову, Влад був надійним побратимом — тим, хто не підведе, підтримає у складну хвилину й залишиться поруч, коли особливо потрібна допомога.
Він добре орієнтувався в юриспруденції, мав ґрунтовні знання та вмів застосовувати їх на практиці. Його вирізняли професійна грамотність, людяність, порядність та щире ставлення до тих, хто його оточував.
Саме таким Влад назавжди залишиться в моїй пам’яті: усміхненим, надійним, мудрим і щирим. Людиною, якій довіряли і яку поважали. Світла тобі пам’ять!»
Жахливо, що історії життя таких молодих хлопців обриваються так завчасно, страшно, що залишаються невтішеними їхні батьки й рідні, несправедливо й боляче від того, що ворог нищить цвіт нашої нескореної нації.
Спочивай із янголами у Царстві Небесному, Владиславе «Скайнет»!
Вічний спокій твоїй душі, юний Герою.
Шановні воїни-танкісти, щиро вітаємо вас із Днем танкових військ України! Танкові війська завжди були на передовій боротьби, захищаючи незалежність і територіальну цілісність нашої держави. Висловлюємо вдячність усім воїнам-танкістам за незламність, професіоналізм і вірність народу України. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю героїв-танкістів, які віддали своє життя в боротьбі за свободу та мир. Їхній подвиг назавжди залишиться в серцях українців.
У другу суботу вересня в Україні відзначають День фізичної культури і спорту. Це день кожного, хто хоча б раз відчував, як після тренування тіло наповнюється енергією, як радість перемоги зігріває серце, а звичайний рух дарує відчуття свободи й упевненості у власних силах. Офіційно започаткований у 1994 році, він став символом здорового способу життя, прагнення до досконалості та єдності українців.
#Герої
Відзнаку Артемові вручили 