Категорія: Захисники громади

Ще одна болісна втрата для громади…

Posted on by Лісогор Лариса
#памʼять
11 квітня 2026 року відійшов у вічність наш земляк із села Кримки Іван Олексійович Лисенко 16.04.1994 р.н., ветеран російсько-української війни. Його серце зупинилося в медичному закладі під час лікування. Молодий, сильний, відданий своїй державі — таким його пам’ятатимуть рідні та знайомі. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю Героя. Щиро співчуваємо родині.
Готуємось зустрічати Івана Олексійовича Лисенка живим коридором завтра, 14.04.2026 року.
Інформацію про формування живого коридору, а також про поховання повідомимо згодом. Слідкуйте за дописами.
Пам’ятаємо кожного, хто віддав життя за Батьківщину.

Рубрика «Голоси зниклих» — це голоси надії, пам’яті та віри

Posted on by Лісогор Лариса
#ГолосиЗниклих
 Це історії про тих, кого не забувають, кого щодня чекають удома.
Серед них Будник Сергій Володимирович, який народився 27 травня 1977 року на Кіровоградщині. Майже тридцять років тому він приїхав до Шполи, де мешкають його тітка та сестра, і саме тут знайшов своє місце в житті.
Він довго мріяв про власний дім. І коли ця мрія здійснилася, із любов’ю облаштовував оселю, вкладаючи в неї працю, тепло і душу. Для нього цей будинок більше ніж житло. Це простір родинності і впевненості у завтрашньому дні.
Сергій — людина з великим серцем. Добрий, відповідальний, щирий. Завжди готовий прийти на допомогу рідним, підтримати друзів, сумлінно виконати роботу. Він уміє цінувати людей і час.
У вільні хвилини захоплюється бджільництвом. Пасіка для нього є відпочинком для душі, уособленням тиші та гармонії. З початком повномасштабної війни Сергій став на захист держави, а нині він має статус зниклого безвісти. Його чекають найрідніші — батько, тітка, сестри, чекає рідний дім, що зберігає тепло його рук.
У цих очікуваннях — віра. У цих молитвах — надія. У цих словах — пам’ять.
Громада чекає разом із родиною.

36-та акція «Не мовчи! Полон убиває!»

Posted on by Лісогор Лариса
У передвеликодні дні, коли серця сповнюються особливою тишею і надією, на перехресті вулиць Таранця та Лозуватської знову зібралися небайдужі жителі громади. Тут триває акція «Не мовчи! Полон убиває!». Це щирий і гучний заклик не залишатися осторонь болю родин, які чекають на своїх рідних із полону або тих, хто вважається зниклим безвісти.
Уже 36-ту суботу поспіль у Шполі люди виходять із державними прапорами, світлинами захисників та плакатами. Кожен погляд — сповнений світлої надії, кожне слово — про віру в повернення. Це — голос пам’яті, підтримки й любові, який лунає щотижня без пауз і вихідних.
Акція триває щосуботи. І кожен, хто стає поруч із родинами, є частиною великої спільної віри. Очікування не має вихідних, тож і наша підтримка не повинна перериватися. Ми чекаємо на повернення кожного.

Два роки болю

Posted on by Лісогор Лариса
#памʼять
11 квітня 2026 р. виповнюється 2 роки з дня смерті нашого земляка Юрія Рокомана, 03.09.1998 р.н. Молодий Воїн похований у с. Пилипівка Фастівського району Київської обл. Шполянська громада вшановує світлу пам’ять оборонця рідної землі, низько схиляє голови у скорботі разом із найближчими людьми захисника.

У циклі «Голоси зниклих» продовжуємо розповідати про наших земляків, чиї імена щодня звучать у молитвах рідних і в серцях громади

Posted on by Лісогор Лариса
#ГолосиЗниклих
Сьогодні — про Івана Горбенка, жителя села Лебедин, який народився 17 листопада 1994 року. Іван із дитинства має особливу пристрасть до техніки. Ще малим хлопчиком він упевнено сідав на мотоцикл, ледь дістаючи до педалей, і з того часу любов до механіки стала невід’ємною частиною його життя. За професією — механік, за покликанням — майстер, який уміє «оживити» будь-яку річ. Жартували, що з двох стареньких зламаних велосипедів він здатен скласти один — надійний, витривалий, такий, що витримає дорогу через усю Україну. Іван — людина щирої душі. Добрий, щедрий, вірний у дружбі й лагідний у спілкуванні. Його цінують друзі, які довіряють йому найцінніше — бути хрещеним батьком для своїх дітей. Сьогодні він має п’ятьох похресників, для яких є прикладом щирості та мужності.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Іван без вагань став на захист рідної землі. Бо завжди звик допомагати тим, хто потребує підтримки. А цього разу допомоги потребувала Україна.
Його родина — дружина, два сини, сестра, мама й тато — щодня живуть очікуванням. У їхніх думках — день повернення. День, коли відчиняться двері й на порозі з’явиться найрідніший. Мама поспіхом готуватиме улюблені страви: пельмені й чебуреки, хлопчики ділитимуться дитячими таємницями, сестра обійме, батько міцно потисне руку. Дружина мовчки схилить голову на його плече. І в тому дотику буде більше, ніж у тисячі слів.
Громада чекає разом із родиною. Чекаємо з вірою та надією, що кожна історія зниклих воїнів обов’язково матиме продовження — історію про повернення додому.

Ця розповідь про родину Героїв

Posted on by Лісогор Лариса
#Герої_з_серця_України
Про тих, для кого любов до Батьківщини — це щоденні вчинки, вибір, загартований вогнем. Саме такі воїни виборюють кожен новий світанок під українським небом.
Знайомтесь: Матвій Смірнов. Народився 05.07.2003 року. Йому було лише 18, коли замість безтурботної юності він свідомо обрав шлях воїна. Узявши до рук зброю, став на захист рідної землі, а з початком повномасштабного вторгнення довів, що сталева мужність не залежить від віку. Його мужність не знає компромісів, його характер загартований випробуваннями. Про це свідчать нагороди воїна-шполянина: «Лицарський хрест», «За мужність в бою», «Імені Михайла Тиші».
Ця незламність має глибоке коріння. Поруч із Матвієм приклад батька Руслана Смірнова. Досвідчений захисник, відзначений почесним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест». Він передав сину найцінніший спадок — честь та вірність присязі.
Це історія про батька й сина, які стоять пліч-о-пліч з Україною. Про родину, яка тримає фронт — чесно, гідно, незламно. Дякуємо вам, воїни-земляки, за кожен прожитий день у рідній країні, за можливість говорити, думати й мріяти українською, вільно дихати. Ви — наша гордість, щит і впевненість у завтрашньому дні. Україна переможе, бо її захищають найкращі! Слава нашим Героям — Матвію і Русланові Смірновим!

Три роки болю і спогадів

Posted on by Лісогор Лариса

#памʼять
8 квітня 2026 р. минає 3 роки з дня загибелі шполянина Сергія Олексійовича Рязанова. Нестерпно боляче розуміти, що вже ніколи він не повернеться з цієї пекельної війни додому живим, не усміхнеться й не пригорне до палкого серця найрідніших. Нехай пам’ять про мужнього оборонця і його високу жертву буде вічною, а теплий спогад живе у серцях усіх, хто знав Сергія.
Згадаймо Героя https://www.facebook.com/groups/shpola.gromada/permalink/9625681580821364

Черкащина з гордістю та глибокою шаною приймає на вічне зберігання реліквії свого славетного сина

Posted on by Лісогор Лариса
#памʼять
Фонди Черкаського обласного краєзнавчого музею поповнилися особистими речами, рідкісними фотографіями та документами Героя України Валерія Деменева — уродженця Матусова та жителя Мар’янівки.
Ці свідчення мужності передали найрідніші — мама та сестра воїна. Відтепер вони стали серцем експозиції, присвяченої російсько-українській війні, нагадуючи кожному відвідувачу, що свобода має високу ціну, але її вартують такі величні люди. Валерій змалку був прикладом відповідальності та працьовитості, гартуючи характер, що згодом став сталевим. Здобувши освіту в Києві та пройшовши службу в Національній гвардії, він будував мирне майбутнє. Коли ворог прийшов на рідну землю, Валерій без вагань і добровільно став до лав ЗСУ.
Як командир відділення 20-го окремого стрілецького батальйону ТрО, Валерій Деменев завжди був там, де найважче. Його бойовий шлях — це географія відваги. Сєвєродонецьк та Лисичанськ, Ізюмський та Лиманський напрямки. Він був щитом для своїх побратимів. Його рішучі дії неодноразово рятували життя товаришів та завдавали нищівних ударів ворогу.
Валерій віддав найдорожче — своє життя — 24 червня 2023 року під час ворожого обстрілу поблизу Лимана Першого на Харківщині. Його подвиг визнаний на найвищому державному рівні. 21 лютого 2025 року йому посмертно присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Пам’ять про Валерія Деменева тепер закарбована в залах музею, де кожен предмет дихає історією незламності. Низький уклін родині. Вічна слава Герою України!

 

 

 

Іще одна історіяз циклу #ГолосиЗниклих

Posted on by Лісогор Лариса
Ця історія є частиною циклу #ГолосиЗниклих — проєкту, що дає голос родинам, чиє життя розділилося на «до» та «після» в очікуванні звістки. Олександр Сергійович Голець (народився 01.05.1994 р.) — чоловік, чия життєва дорога сповнена простих і чесних сенсів — праці, любові до рідних та планів на мирне майбутнє, яке він хотів будувати власними руками.
Олександр народився у Лип’янці, здобув будівельну професію, відслужив у війську, а згодом жив і працював у Черкасах. Там і призваний до лав ЗСУ. Для матері Олександр добрий, лагідний, турботливий син. Він не цурається роботи, бо знає: від його старань залежить добробут сім’ї. Друзі, колеги, сусіди й побратими цінують і поважають його за щирість, справедливість і відкрите серце. Він має гостре почуття справедливості, не терпить брехні, завжди готовий допомогти й підтримати, навіть якщо доведеться поділитися останнім.
У своїх розмовах із мамою він часто повторював: «Ось як приїду додому…» У цих простих словах жила його найбільша мрія — повернутися з війни, знову працювати, підтримувати маму, створити власну сім’ю та жити щасливим, мирним життям на вільній українській землі.
Материнське серце щодня шукає відповіді й живе надією почути хоча б одне коротке слово від сина. Її біль — це біль тисяч українських матерів, чиї діти зникли безвісти, але не зникли з їхніх думок і молитов.
«Мені, мамі зниклого безвісти, найтяжче усвідомлювати те, що я нічого не знаю про свою дитину: де він, чи живий, чи здоровий. Це мій біль, моя журба, моє горе. Хочеться крикнути на весь світ: «Синок, озвися, де ти зараз? Хочеться почути від нього хоча б одне коротеньке словечко… Здається, летіла б до нього… на його голос хоч на край світу», — каже Ніна Петрівна Голець, мама Олександра.
Ми віримо, що Олександр живий, що він відчуває нашу підтримку. Понад усе ми разом із його родиною чекаємо тієї миті, коли молодий воїн знову переступить поріг рідного дому — втомлений, але незламний, щоб обійняти маму й сказати: «Я повернувся». Бо наші захисники повинні повертатися додому.
Молимось про повернення в рідний край кожного зниклого безвісти й полоненого. Віримо. Чекаємо.

35-та акція «Не мовчи! Полон убиває!» 

Posted on by Лісогор Лариса
#НЕ_МОВЧИ_ПОЛОН_ВБИВАЄ
Уже настав квітень, природа оживає, а для тих, хто живе очікуванням і надією, час спинився відтоді, коли їхні рідні не виходять на зв’язок. Кожен їхній день минає у тривожному очікуванні, у молитвах, у надії, що не згасає.
Уже 35-ту суботу поспіль у Шполі на перехресті вулиць Таранця та Лозуватської збираються люди, аби голосно заявити світу: мовчати не можна. Тут триває акція «Не мовчи! Полон убиває!» — як крик душі на підтримку військових-земляків, які перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти.
4 квітня 2026 року громада знову вийшла з державними прапорами, плакатами та світлинами захисників. У кожному погляді — світла надія, у кожному слові — непохитна віра в те, що хлопці неодмінно повернуться додому.
Це місце стало осередком сили для тих, хто щодня живе в очікуванні. Тут люди знаходять підтримку, діляться болем і разом тримаються, щоб не зламатися. Тут мовчання перетворюється на голос, що звучить гучніше за слова.
Кожен, хто приходить сюди, відчуває: родини полонених і зниклих безвісти не залишені сам на сам зі своїм болем. Їх підтримують, їх чують, за них борються.
Долучаймося. Допомагаймо. Не мовчімо. Бо лише разом наш голос стає гучнішим, здатним пробитися крізь тишу й бути почутим.
Доступність

Доступність

Збільшити розмір шрифтуЗменшити розмір шрифтуНизький контрастВисокий контрастВиділити посиланняСкинути налаштування