Категорія: Захисники громади

Підтримка ветеранів

Posted on by Лісогор Лариса
#турбота
У нашій громаді проживає людина, чия сила вимірюється пережитими випробуваннями і щоденною боротьбою за гідне життя. Внутрішньо переміщений ветеран російсько-української війни Дмитро Харлампієв, який унаслідок поранення отримав інвалідність I групи, нині потребує особливої підтримки й турботи.
Його історія — це історія мужності, що не закінчується разом із боєм. Вона триває в тиші буднів, у непростих побутових умовах, де кожен рух — зусилля, а кожен день — випробування.
Про потребу Дмитра у спеціальному медичному механічному ліжкові дізнався фахівець із супроводу ветеранів і демобілізованих осіб КЗ «Центр надання соціальних послуг» Віктор Гудима. Він звернувся до волонтерки Юлії К. за допомогою у вирішенні цього питання, яка охоче зголосилася.
Завдяки її щирому серцю Дмитро отримав таке ліжко, яке полегшуватиме життя й покращить комфорт. Ця ініціатива свідчить про те, що доброта не потребує гучних слів. Вона живе в діях. У простих, але таких важливих вчинках, які підтримують тих, хто втратив здоров’я в боротьбі з ворогом. Дякуємо ветеранові за службу.

10 років болю

Posted on by Лісогор Лариса

#памʼять
1 травня 2026 р. минає 10 років з дня, коли зупинилося серце Воїна, учасника АТО, жителя м. Шполи, старшого солдата Василя Абрамовича Пікуєва. Біль втрати через роки не зменшується і не стихає. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю оборонця, який віддав своє життя в боротьбі за незалежність України.
Згадаємо Героя https://www.facebook.com/groups/shpola.gromada/permalink/9786379608084893

Вічна пам’ять Герою

Posted on by Лісогор Лариса
#памʼять
29 квітня 2026 р. минає 4 роки з дня загибелі шполянина Віктора Стіхальського, який віддав своє молоде життя за те, у що вірив усім серцем, — перемогу над ворогом. Вічний спокій тіло полеглого оборонця знайшло в обласному центрі. Шполянська громада згадує й шанує земляків-захисників.
Спочивай із янголами, Воїне.

Увага, громадо!

Posted on by Лісогор Лариса
#памʼять
З невимовною скорботою та глибоким сумом повідомляємо про трагічну втрату. 27 квітня 2026 р. поблизу с. Миронівка Шосткинського району Сумської обл. загинув шполянин Вадим Миколайович Ткаченко, 27.05.1979 р.н., водій 2-го міномета 1-го мінометного взводу мінометної батареї мотопіхотного батальйону.
Щирі співчуття рідним, близьким, друзям та побратимам загиблого Героя. Сил та терпіння пережити цю непоправну втрату.
У громаді оголошується триденна жалоба з 29 квітня по 1 травня 2026 року.
Про дату й час організації живого коридору та поховання повідомимо додатково. Слідкуйте за дописами.
Доземний уклін, вічна та світла памʼять Воїну!

Відзнака «За заслуги перед Черкащиною»

Posted on by Лісогор Лариса
Напередодні Дня прикордонника України, коли весна дихає надією, а серце мимоволі шукає розради, у Черкасах панувала щемка тиша. 27 квітня стало днем пам’яті та вдячності, коли час на мить зупинився, щоб уклонитися мужності Сина-Воїна. Батьки нашого земляка, Героя України Віталія Кучерявого, отримали відзнаку «За заслуги перед Черкащиною». Ця нагорода, яку вручив голова Черкаської облдержадміністрації Ігор Табурець, віднині є символ людської шани перед родиною, що виховала Титана.
Віталій Вікторович Кучерявий народився 7 серпня 1989 року в селі Водяне, що на Шполянщині. Очолюючи відділ прикордонної служби «Щастя» на Луганщині, він став командиром-щитом рідної землі. Коли почалося велике лихо, офіцер стояв до останнього, керуючи обороною з тією впевненістю, яку дає лише щира любов до Батьківщини. Прикордонники під його командуванням відбили ворожі атаки, захопили їхню зброю, узяли в полон загарбників.
Того фатального 13 березня 2022-го він укотре довів, що життя побратима дорожче за власне. Полковник особисто евакуював пораненого, а потім, поповнивши боєкомплект, без вагань повернувся туди, де палахкотів бій. Останній подих командира обірвав ворожий снаряд, але дух його залишився жити в кожному звільненому метрі української землі.
Його груди прикрашали б багато нагород — за вірність, за сумлінність, за відвагу. За період проходження служби в Державній прикордонній службі України Віталій Кучерявий нагороджений медалями «10 та 15 років сумлінної служби», відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції», знаком пошани «Захисник Луганщини». Та найвищою мірою його жертовності стали посмертний орден «За мужність ІІІ ступеня» і звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» (посмертно), яких удостоєний згідно з Указом Президента України від 17 квітня 2022 року.
Сьогодні ми згадуємо Сина, Чоловіка, Офіцера. Віталій пішов у вічність, щоб ми могли бачити весну. Низький уклін батькам. Вічна пам’ять Герою, чиє ім’я тепер викарбовано в серці Черкащини золотими літерами.

Запрошуємо переглянути сюжет про ще молодого воїна-земляка, але вже досвідченого командира, який боронить Україну

Posted on by Лісогор Лариса
Це історія про шлях 27-річного шполянина Віктора Бумажнікова на війні, де поряд із мужністю захисника працюють сучасні технології, які допомагають нашим бійцям у найгарячіших точках. Випускник Шполянського ліцею №5, який служить уже сьомий рік, нині очолює підрозділ наземних роботизованих комплексів у складі 101-ої бригади охорони Генштабу ЗСУ. Такі репортажі надихають. Більше — у матеріалі Суспільне Донбас. https://www.youtube.com/watch?v=c4KbISozmfw

У рубриці «Голоси зниклих» продовжуємо розповідати про тих, чиї імена щодня звучать у молитвах і тиші очікування

Posted on by Лісогор Лариса
#ГолосиЗниклих
Сьогодні — про Прудиуса Миколу Петровича, воїна-земляка, зниклого безвісти.
Микола народився 19 грудня 1977 року в селі Лозуватка. Тут минули його дитинство і юність, сформувався характер — спокійний, працьовитий, надійний. Після закінчення школи здобув професію водія, згодом відслужив строкову службу в армії. Прагнучи глибших знань, вступив до Тальянківського агротехнічного фахового коледжу, де опанував фах зоотехніка. Повернувшись у рідне село, працював на фермі помічником ветлікаря, там, де потрібні терпіння, уважність і добре серце.
Коли місцеве господарство припинило існування, Микола поїхав у Київ, працював на будівництві. Як і багато українців, шукав можливість чесною працею забезпечити себе й підтримати рідних. Та де б не був, серцем залишався вдома, у Лозуватці, поруч із мамою та людьми, яких знав усе життя.
У 2023 році Микола став на захист України. Без гучних слів, без пафосу, так як жив: відповідально й по-справжньому. Із 2025 року його шлях огорнула невідомість. Сьогодні він має статус зниклого безвісти.
Мама Ніна Дмитрівна звертається до сина щомиті: «Рідний, моя душа, мій синочку, дай знати про себе, дай вісточку! Я так чекаю тебе! Не можу без твого голосу, без твоєї турботи!». У цих словах уся материнська любов, уся надія, що не згасає ні вдень, ні вночі.
Разом із мамою чекає сестра, чекає вся громада. Чекає мовчки, гідно, з вірою. Бо за кожним таким іменем — історія військового шляху, життя людини, знайомої кожному: сусіда, однокласника, товариша по роботі. Людини, яка вміла допомогти, підтримати, підставити плече.
Рубрика «Голоси зниклих» — це спосіб не дозволити тиші поглинути імена. Це наш спільний обов’язок: пам’ятати, говорити, вірити. Бо поки звучить ім’я, поки його чекають, поки за нього моляться, живе надія на повернення.
І ця надія тримає.

Сьогодні, 20 квітня, минає рік від дня, коли війна обірвала життя нашого земляка, жителя села Лебедин Івана Івановича Крячка.

Posted on by Лісогор Лариса
#памʼять
Іван Іванович народився 8 березня 1967 року в Лебедині. Тут минули його дитинство і юність, тут формувався його характер — працьовитий, відповідальний, щирий. Навчався у місцевій школі, де здобув знання і життєві цінності, які проніс через усе життя.
Після закінчення школи він поїхав до Сміли, де опанував професію електрика. Згодом — строкова служба в армії, повернення до мирного життя, створення родини. 7 травня 1988 року Іван одружився з Катериною. Подружжя оселилося у Черкасах і прожило разом 37 років у взаємній підтримці, любові та повазі. У сім’ї народилися дві доньки — Інна та Карина, які стали для батька найбільшою гордістю і сенсом життя.
Понад тридцять років Іван Іванович працював далекобійником. Його життя було пов’язане з дорогами, кілометрами і подорожами. Та куди б не вела дорога, він завжди поспішав додому, до родини, яка була його тихою гаванню.
Коли Україна опинилася у вогні війни, Іван Іванович не залишився осторонь. 14 січня 2025 року був мобілізований до лав ЗСУ. Він став на захист Батьківщини з гідністю і мужністю, як і личить справжньому чоловікові, батькові, громадянину.
Його життєва дорога обірвалася на війні. Та пам’ять про нього світла, глибока і вічна. Він назавжди залишиться для рідних люблячим чоловіком, турботливим батьком, для друзів — надійним товаришем, для побратимів — вірним братом по зброї.
Похований Герой на кладовищі в рідному Лебедині, на землі, де почалося його життя і куди він повернувся назавжди.
Сьогодні разом із родиною сумує вся громада. Ми низько схиляємо голови у скорботі та вдячності.
Вічна пам’ять і шана Захиснику України.

На перехресті вулиць Таранця та Лозуватської знову зібралися ті, кому не байдуже

Posted on by Лісогор Лариса
#НЕ_МОВЧИ_ПОЛОН_ВБИВАЄ
Тут, серед звичного міського руху, звучать голоси рідних, друзів, мешканців громади, звучать голосно, не даючи світові забути страшну правду, промовлячи за тих, хто перебуває у полоні чи зник безвісти. Акція «Не мовчи! Полон убиває!» не припиняється 37 субот поспіль, бо не стихає людський біль. Вона прорізає буденність, як крик, який неможливо ігнорувати.
У руках — державні прапори, що тріпочуть на вітрі, мов серця тих, хто чекає. Поруч — плакати, написані фарбою і наповнені докором у бік тих, кому байдуже: «Їх катують. Тобі ок?», та невимовною тугою: «Чекаємо… Віримо… Любимо». На банерах і світлинах — обличчя захисників: усміхнені, серйозні, рідні. Кожен погляд ніби запитує: «Ти пам’ятаєш про мене?» Щосуботи на цьому місці сили ми розуміємо, що за сухими словами «полон» і «зниклий безвісти» стоять долі, родини, життя, які застигли між відчаєм і надією. Тут серце громади б’ється в унісон із тими, хто чекає повернення найрідніших додому живими.
І поки ці люди стоять разом, тримаючи в руках пам’ять і віру, їхні голоси стають сильнішим за тишу. Бо мовчання — це забуття. А пам’ять і небайдужість — це крок до повернення тих, хто досі не вдома.
Долучаймося до цієї ініціативи активніше, адже для кожного присутнього тут, для кожного полоненого і зниклого безвісти наша підтримка важлива. Борімось за них так, як вони боролись за нас!

Літопис нашої громади поповнюються історіями про воїнів-земляків, яких ми не припиняємо чекати

Posted on by Лісогор Лариса
#Голоси_зниклих
Кожне таке ім’я — це чиєсь життя, чиясь доля, чиєсь найдорожче серце.
Сьогодні, 17 квітня, виповнюється 20 років юному захиснику України, який на цей час має статус зниклого безвісти.
Іванов Леонід Сергійович народився в місті Кропивницький. З 2012 року по 2018 рік навчався у місцевій школі №13. У квітні 2018 року був зарахований до 6 класу Шполянської ЗОШ І-ІІІ ступенів №5. Після закінчення 9 класу вступив до Черкаського профтехучилища. Леонід, Льоня, Льончик! Цей юнак випромінює стільки доброти! Вірний товариш, уважний до інших, світлий душею. Ми вітаємо тебе, Льоню, сьогодні з Днем народження і чекаємо на твоє повернення!
«Любий онучку, ти мій всесвіт! Ти моє життя, я чекаю тебе кожної миті», — з такими словами звертається бабуся, єдина рідна людина Леоніда.
І разом із нею чекає вся громада.
Доступність

Доступність

Збільшити розмір шрифтуЗменшити розмір шрифтуНизький контрастВисокий контрастВиділити посиланняСкинути налаштування